42 Кір

Я не можу більше цього слухати, мені капець як неприємно. Але чекаю, що відповість Варя на ці слова. 

— Не варто розкидатися такими гучними заявами, Стасе, — каже вона. — Лев, ти вже доїв? — на її щоках проступає рум'янець, і взагалі вона виглядає збентеженою. 

Невже вона просто при мені не хоче йому відповідати. Ні… Я не дозволю цьому трапитись. Але я не хочу, щоб вона знову відшила мене, якщо я підніму тут скандал. Хоче, щоб я діяв по-дорослому? Добре, я буду діяти по-дорослому.

— Так, я доїв, — киває малий і дивиться на Стаса якось ледь насуплено. В цю мить мені здається, що він на моєму боці, і це навіть трохи приємно. 

— Тоді будемо збиратися, — Варя кидає на мене погляд. — У нас ще справ по горло. Дякую, Стасе, що запросив. 

— Квіти не забудь, — він киває на букет. — Рахунок я закрию. 

Я закочую очі. Не хочу, щоб цей віник їхав з нами. Кладу сам купюри на стіл. Не вистачало ще, щоб масажист платив! 

— Ходімо, Варю, Леве. 

Варя вперто хапає віник. З нього капає вода, залишаючи плями на її світлій спідниці. Але вона вчепилась в ті простуваті ромашки, ніби це дорогий скарб. 

Ми йдемо до виходу, мужик теж виходить. Але я намагаюсь взагалі не звертати на нього увагу, аж поки ми не сядемо в машину. Авжеж, тут я вже хочу ще дещо сказати, але знову ж таки, нам треба поговорити не при Леві. Я хочу, щоб вона мене нормально вислухала. 

Їдемо мовчки. 

— А що ви такі сумні? — питає малий. — Щось трапилось?

— Я втомилась, — швидко відповідає Варя. — Кір напевно теж. Багато роботи було? 

— Так, їдемо додому, — киваю. 

А вже коли приїжджаємо, я кажу малому: 

— Іди пограй на приставці, поки ми займемось вечерею. 

Той задоволено киває і біжить до приставки. А ми з Варею йдемо до кухні. Коли двері за нами зачиняються і вона вже йде до холодильника, я беру її за руку, зупиняючи.

— Я говорив серйозно.

— Я теж, — вона знизує плечима. 

Розвинути діалог не дають Джек і Джил. Вони делікатно стукають, але відразу відчиняють двері. 

— Ми побачили, що ви вже приїхали, — Джил ставить на стіл пляшку вина. — Зазвичай по пятницях ми або йдемо в паб, або влаштовуємо вдома невеличку вечірку. Як щодо настільних ігор? 

— Я вмію хіба що в карти, — зізнаюсь я. Все ж, я засмучений тим, що нас перебивають знову і знову. Спочатку я хотів, щоб Варя і Лев допомогли мені з контрактом, а зараз про контракт взагалі не думаю… 

— О, я знаю чудову гру, — Джил вже підходить до Варі і зазирає в холодильник. — Давай допоможу швиденько зібрати якісь закуски. Щось до вина… 

***

Вино заходить добре. Здається, Варя трохи розслабляється і навіть веселиться. Джек і Джил розповідають різні історії, а потім після ігор Джек вмикає повільну музику і запрошує Джил на танець.  

Я повертаюсь до Варі і кажу: 

— Може, теж потанцюємо? Потанцюєш зі мною?

Варя кидає погляд на гостей. По очах бачу, що не дуже хоче танцювати, але зрештою дає мені руку. 

— Це тільки тому, що Джил дуже старалась, — каже вона схиляючись до мого вуха. 

— А я запросив тебе не тому що вони тут, — відповідаю я так само тихо. — Ну, хіба що трохи. Бо знав, що тобі важко буде мені відмовити, якщо вони будуть тут. А я дуже хотів побути ближче до тебе хоч пару хвилин. 

— А тепер час для поцілунків! — раптом оголошує Джек. Звісно, англійською. Але тут навіть Варі не складно зрозуміти що таке тайм фор кіс… 

Я подаюсь вперед і перш ніж вона мене зупинить, просто торкаюсь губами її губ, прикриваючи очі. 

Варя затихає на якусь мить в моїх обіймах. Відчуваю її аромат, який зносить дах. І те, як в її грудях калатає серце, буквально вдаряючись об моє тіло крізь ребра. У мене теж пульс зашкалює. Адреналін в крові. Одного поцілунку мало. Я хочу цілувати її ще і ще, і ще… Весь час. Я хочу, щоб вона була поруч завжди. 

Коли наші губи врешті-решт розмикаються, а погляди зустрічаються, я хочу сказати їй те, що відчуваю зараз. Але не хочу робити це тут  і так. Це має відбутись якось інакше… 

Несподівано на територію зазирає хтось з персоналу:

— Кириле Вікторовичу, вас там хочуть бачити на рецепції, — винувато каже адміністратор. — Я не зміг додзвонитися, а гість каже що це важливо. 

— Невже знову Віола, — бурмочу собі під ніс. — Я не піду туди.

— Ні, це чоловік, — говорить адміністратор.

— Варю, я тоді відійду на хвилину? Якщо приїхали аж сюди, значить, певно, щось термінове… 

Вона задумливо киває, торкаючись пальцями своєї нижньої губи. 

— Ти ж не втечеш? — питаю пошепки.

— Куди я звідси втечу? 

— Хто тебе знає, — я усміхаюсь і чмокаю її в губи. — Ти дуже непередбачувана. Добре, я швидко…