39 Варя

Віола нарешті їде кудись наступного дня. А то ходила, мов приклеєна за Кіром. Це ж треба так себе не любити… Але то не мої проблеми. Моя головна проблема — Лев. Тепер взагалі страшно з нього очі спускати після тієї витівки з котом. 

Проте канікули потихеньку добігають кінця, і в пʼятницю мені треба їхати до школи, щоб підготуватися до нової навчальної чверті. 

— Які у вас плани на завтра? — питаю я у Кіра. — Мені треба зрозуміти, з ким буде Лев. Чи мені брати його з собою у школу чи ти будеш тут? 

— Мені теж треба зʼявитись на роботі, — киває Кір. — Але ненадовго. Та в принципі, все одно треба повертатись до міста, відпочили трохи, вже добре. З Джеком маю ще проїхатись готелями. І тут, і в інші міста планував. Принаймні, в Одесу точно. Але туди можемо пізніше поїхати. Спочатку справи в Києві.

— У мене починається навчальний процес, — попереджаю я. — І у Лева теж. Тож кидати роботу я не буду. 

— Що як поїхати до Одеси наступної пʼятниці після уроків ваших? Вночі вже будемо там. 

— Ну можна, — киваю. — Отже завтра візьму малого з собою. Так спокійніше мені буде. 

В школі все проходить в звичному режимі. В обід знову з'являється Стас. 

“Варю, ти куди зникла?”, — прилітає смс. 

“Та нікуди не зникала. Працюю”, — відповідаю я. 

“Ти так і не відповіла чи ти в Києві, чи ні?”.

“ В Києві. А що?”, — вже трохи його навязливість дратує.

“Та я нікого з наших відшукати не можу. А я приїхав на два тижні. Хотів би хоч з кимось зустрітися. Ностальгія така. Ти де зараз? Давай я заїду?”.

У мене теж прокинулась ностальгія. Те літо було таким безтерботним. Та і зрештою цікаво, як у Соломи склалося життя. 

“Ну гаразд. Я звільнюсь через дві години. Тримай адресу”, —  здаюсь я. 

"Клас, тоді до зустрічі". 

Левко терпляче чекає, поки я напишу свої плани і переговорю з завучем. Але видно, що йому хочеться повернутися до Річчі, до кота,якого вони все ж приманили на смажену курку і майже приручили. 

— А ми вже додому? — питає Лев, коли я нарешті беру сумочку і кажу йому збиратися. 

— У нас ще одна справа,— відповідаю розмито. 

Коли виходимо з території школи, моя “справа” вже чекає на лавці. Припер букет квітів. Цього я не чекала. 

— Це тобі, — Стас тикає мені оберемок ромашок. — Ти їх, здається, любила раніше. 

— Мамо, а хто це? — малий ледь насуплюється. 

— Ого! А у тебе вже такий син? — він роздивляється Левка. — Ти не писала, що він буде з тобто. Це скільки йому? 

— Я взагалі-то тут, не треба про мене отак при мені говорити, — хмикає Лев. — Мені сім.

— Я бачу, що ти тут. Я Стас, мамин старий знайомий, — каже той. — Хочете в кафе? 

— З морозивом? — малого дуже легко переконати в чомусь подібному, якщо замішане солодке. 

— З морозивом, — киває Стас. — Ну, як ти тут жила увесь цей час? Зовсім не змінилась! Як була тендітна мов лялька, так  і лишилась. 

— Тобі, як я пам’ятаю, більше подобались дівчата в тілі, — нагадую я. — З ким ти там зустрічався? З Танею, такою грудастою, з оркестру? 

— Ой, у мене був дуже поганий смак, — закочує очі він. — Зараз же я вже розумію це. 

— Якби ти це сказав при Тані, тобі б не поздоровилось, — я сміюсь. 

— Так а ти вийшла заміж? Раз малий є? 

— Ні, — відповідаю коротко. — Не склалося. 

— Мій тато — космонавт, — відповідає малий серйозно. — Він спостерігає за нами з ракети на орбіті. 

Це викликає у мене посмішку. Колись давно ляпнула йому, щоб не питав про батька. А Лев запам’ятав. І іноді вставляє це в розмову. 

В цю мить мені телефонує Кір. 

— Привіт, як ви там? — питає він. 

— Все добре, — відповідаю рівно. — Ми ще тут маємо справи на годинку, — додаю швидко. — Може сама доберусь до комплексу?