38 Кір

Варя зустрічає моє зізнання максимально холодно і це мені, авжеж, неприємно. Але про всі ці дрібні проблеми я забуваю, щойно ми розуміємо, що малого немає на території будиночку.

Я дзвоню до охорони. Мені кажуть, що камери працюють і що можна піти подивитись на записи, тож я йду туди.

Варя лишається шукати його сама. 

Коли приходжу до охорони, то описую їм малого.

— Хлопчик семи років, волосся темне, блін, треба було фотку взяти у Варі, чи що, — бурмочу. — Можемо проглянути камери? Спершу подивіться ті, що біля виходів з комплексу. Чи не вийшов він за територію… 

— Не переживайте, де ви бачил його в останнє? Зараз просто відслідкуємо пересування. 

— У нас в будиночку, перший будиночок, — продовжую я.

— Який час прибилизно? — охронець перемикає камери, шукаючи наш будинок. 

— Ну, не знаю… Мене не було там, була тільки Варя. Але недовго, думаю. Вона б не випустила його з виду надовго. Можемо переглядати з кінця на перемотці? Може, десь за півгодини до зараз.

Охоронець киває. Ми передивляємось відео і на щастя бачимо малого. Він вибігає з території за якимось котом, чи що… 

Охоронець змінює камери і ми дивимося, як Левко крадеться по доріжці за котом, а той стрибає в кущі. Левко вагається лише мить, і теж пірнає туди. 

— Зараз знайду камеру з іншого ракурсу, — продовжує дивитися охоронець. — Він же мав десь вийти. 

Але скільки не прокручує інші камери, більше Левка на них немає.

— Певно, він там і залишився, — припускаю я. — В тих заростях. 

— Так, там багато зелені і поганий огляд, — каже робитник, погладжуючи свої вуса. — Ми вже пропонували їх розчистити, але дизайнер каже, що так краще… Звідки кіт на території? 

— Перевірте ще раз інші камери, не випускайте цю ділянку з поля зору, поки я не знайду малого, — кажу я. — Піду туди зараз, це ж на задньому дворі між будиночками, так?...

***

Я приходжу до заростей і починаю гукати малого. 

— Леве! Ти де? Леве! 

Я дійсно переживаю. А що як він таки зміг звідси вийти і камери це не зняли? Все ж, це не якийсь важливий обʼєкт, де знімається кожен сантиметр території. 

Чується шурхіт. Іду на звук. 

Малий сидить  в кущах і показує мені пальцем щоб я мовчав. Очі сповнені азарту, він зовсім не розуміє, як усіх перелякав. 

Я видихаю. Ну, принаймні він в порядку. Це головне. Але Варя дуже переживає. Треба відвести його додому.

— Мама дуже переживає, ходімо до будиночку, — кажу неголосно. 

— Ну блін, — кіт, який сидів майже поруч, від звуку мого голосу здиблює шерсть і стрибає кудись далі в зарості. — Я майже його спіймав! 

— Ти не мав виходити з території нашого будиночку, Леве. Хіба мама тобі не казала?

— Тат ту недалеко ж. Хотів Річчі показати кота, — пояснює Лев. — Він вчора казав, що у нього вдома їх аж три. А у мене немає. 

— Треба було маму попередити, — куйовджу його волосся. 

— І кіт би втік, — малий зітхає. — А тепер ти його злякав. Він дикий? 

— Можна буде потім ще за ним пополювати, — усміхаюсь. — Але спочатку давай підемо до мами.

Я телефоную Варі і кажу, що пропажа знайшлась. 

Ми перетинаємось вже біля нашого будинку. 

— Леве! Господи, я так злякалась, —  Варя витирає сльози. — Я думала, ти пішов до річки. 

— Туди ж не можна, — каже малий, даючи Варі себе обійняти. Але вона стискає його так сильно, що він морщиться. — Я тут був, поруч. Просто треба було не шуміти. 

— Не роби так більше ніколи, — Варя знімає якийсь сухий листочок з його волосся. Потім переводить погляд на мене: — Дякую…