37 Варя

— Як минула екскурсія? — питаю у Кіра. Але він щось насуплюється. 

— Нормально. З ким листуєшся? — відповідає питанням на питання. 

— З знайомим, — відповідаю я. — Гостям все сподобалося? 

— Сподобалось, — знову відповідає односкладно. — Що за знайомий? 

— Кіре, чого я маю тобі звітувати? — я дивуюсь. Він  якийсь напружений увесь. 

— А чому не маєш? — він ледь насуплюється. — Хіба ми не пара зараз? 

— Ти чув щось про особистий простір? — про те, що ми така пара, як я балерина, я мовчу. Але і лізти в мій телефон він ніякого права не має. — Про приватне життя? 

— У тебе хтось є? — а цього питання я точно не очікую. 

— Тобі яка різниця? — я починаю дратуватися. — Що за допити? 

— Ти можеш відповісти на моє питання? — він теж дратується. 

— Не хочу я на нього відповідати! Воно тупе. 

— Я ревную, — каже він несподівано. 

— А я до чого? — звісно, ревнує. Але хай з своєю Віолою там розбірки влаштовує. Бо за двома зайцями у нього бігати не вийде.

— До того, що ти мені, бляха, Варю, ну невже не зрозуміло, ти мені подобаєшся, — він торкається моєї долоні. 

 — Ой, як з тобою складно, — я зітхаю. — Та нема там нічого такого в тому телефоні. Написав однокурсник, — нарешті відповідаю примирливо. 

— Однокурсник? Ясно, — здається, його ця відповідь більш-менш влаштовує. Кір ледь усміхається, а потім зазирає мені в очі. — Це правда. Ти мені дійсно дуже подобаєшся. Давно. Думаю, це не пройшло ще з того часу на озері… 

— Ясно, — киваю. 

Просто відчуваю себе максимально незручно зараз. Не знаю, що йому відповісти. Він в моєму розумінні нелогічний. Та і подобатися — це не про кохання. Мені торт “Захер” подобається… Але це ж не про любов. 

— Ви вечеряли? Чи будуть знову посиденьки у нас? — змінюю тему. 

— Ми домовились зустрітись за годину у нас, так, — киває Кір. — Як ти почуваєшся? 

— Набагато краще, — кажу я. — Певно, правда отруїлась ввечері чимось. Левко… До речі, а де Лев? — я підскакую. — Не бачила, куди він пішов.

Я йду на кухню, його там немає. В будинку? Може там щось робить? 

— Та де він міг подітись, він же з тобою був тут, хіба ні? — Кір йде за мною. 

— Був тут, — киваю. — Лев! Левко! — кличу на весь будинок. Але у відповідь тиша. — Може на гойдалках? — я починаю тривожитися. 

Не те, щоб дитина могла зникнути в закритому готельному компексі. Але дивно, що кудись пішов і не сказав мені.  

— Він не малий хлопчик, територія тут в принципі закрита, — заспокоює мене Кір. — Ми його зараз знайдемо. 

— Треба знайти швидше, — я набираю його номер. Телефон грає десь з саду. 

— Я зараз подзвоню охороні комплексу, — тут же додає Кір. — О, чуєш? Може він там? 

Я тим часом іду на звук. І бачу, що мобільник Левка лежить поруч з гойдалками, а його самого немає. 

— Алло? — Кір таки, певно, додзвонюється до охорони. — У нас пропала дитина. Куди нам підійти, щоб подивитись по камерам, де він?... 

— Іди сам, — тут же кажу я. — Я буду ходити по саду. Він має бути десь тут. Хоч би не пішов до річки… 

— Добре, я одразу тобі подзвоню… 

В душі у мене вже повний хаос. Левко добре плаває. Але це для басейну. А от річка мене лякає. Тож я ледве не біжу в напрямку води, час від часу кличучи його. Налітаю на когось з прислуги, що йде доріжкою.

— Ви тут хлопчика не бачили? Сім років на вигляд? — питаю схвильовано. 

— Ні, вибачте, — вона винувато дивиться на мене. — Вам треба звернутись до охорони комплексу, по камерам його точно знайдуть. Так вже не раз шукали і дітей, і собак. 

— Ми звернулися, — кажу я, оминаючи дівчину. 

Серце в грудях болісно стискається. Куди він міг подітися?