32 Кір

Я дивлюсь на Віолу роздратовано. Хочеться її прогнати і бути неввічливим. Але говорю неголосно. Не хочеться псувати зустріч з Джеком і Джил.

— Якого біса ти взагалі тут? Не лізь до нас, йди, звідки прийшла!

— Я просто прийшла допомогти, — Віола знизує плечима. — Твоя “дівчина” і двох слів не може скласти англійською. Як ти будеш розважати гостей? Я лише хочу скласти компанію Джил і врятувати ситуацію. 

— Тебе ніхто не кликав! Ми якось і самі впораємось, зрозуміло?

Я дуже злий на неї, мене дратує її поведінка. 

Як можна було прийти сюди зараз, вона ж знала, як для мене це важливо.

— Не розумію, чому ти такий агресивний,— каже Віола. — Ти сам псуєш враження про себе. 

— Не думаєш, що дивно, що окрім моєї родини тут зʼявилась ще якась дівчина? 

— Ти ж сам сказав, що я сестра! Я що не частина родини? Я зрештою хрещена мати твоєї племінниці, — вона кліпає віями. 

 Я закочую очі. Впевнений, все вона прекрасно розуміє. Але все одно ламає цю комедію. Але мені дійсно зараз не до цього. 

— Так, хрещена племінниці. Але сюди тебе ніхто не кликав. 

— Я хотіла, як краще, — Віола знову вичавлює посмішку. — Лера вчора бідкалась, що тобі буде складно самому з компанією. Що Варвара не розмовляє на достатньому рівні. І хлопчик теж. Вона сама прохала мене, якщо у мене буде час заїхати до вас. 

— Знаю я, про що ви з нею думаєте, — я знову закочую очі. — Все, я пішов до Варі. Потім поговоримо, і так блін гості косяться на нас через тебе.

Але Варя в цю мить зʼявляється з сином. І несподівано Джил починає говорити українською. Отже, вона зрозуміла все, що ми обговорювали з Віолою… 

Ну, ми там ніяк не видали нічого зайвого… Ніби. 

— Ви… ви розмовляєте українською? — щиро дивується Левко. — А мама казала, що ви тільки англійську знаєте.

— Я працювала два роки в Києві,— посміхається Джил. — Ще до шлюбу. Тож зараз Джек сказав мені практикувати українську, щоб я не забувала. 

— У вас добре виходить, — кажу я. Сподіваюсь, Віола вже замвкне і не ляпне нічого. 

— Я тут тепер один, хто не розуміє, про що мова? — сміється Джек. — Дайте мені хоч м’ясо, щоб  я жував і не почувався засмученим. 

***

Вечеря далі проходить нормально. Ми їмо мʼясо, спілкуємось одне з одним. 

Джек все ж демонструє свою старанність у вивченні української, смішно вимовляючи “дякую”. На цьому його словниковий запас майже і закінчується. Але Джил і Варя намагаються навчити його ще чомусь. Віола намагається підтримати розмову, але Джил певно після підслуханого умисно її ігнорує. 

Мені це навіть приємно. Бо я хочу, щоб Віола нарешті пішла.

Врешті-решт це таки стається, коли на годиннику майже десята. Я сам кажу їй, що ми зараз будемо розходитись по будиночках.

— Відпочиньте, як слід, завтра ми вшістьох, ви, я, Варя і наші малі поїдемо дивитись Київ, — кажу до Джека. — Одразу після сніданку буде нормально?

— Так, дякую, — знову тягне своє Джек. Але після пари пляшок пива його “дякую” ще смішніше.  

Віола  розгублено зупиняється. 

— Я випила, мені знайдеться місце де заночувати? Я не сяду за кермо.

— Зараз, — я ледь насуплююсь, дістаю мобільний і дзвоню на рецепцію готелю і питаю їх про вільні номери або будиночки. Номер знаходиться. Я його бронюю і кажу, що зараз туди підійде дівчина.

— Я боюсь заблукати, — Віола озирається. — Проведеш мене? 

— Тут працює інтернет, чого ти боїшся? — я зітхаю і переводжу погляд на Варю. 

— Проведи, — каже та підтискаючи губи. — Не виставляй себе перед гостями хамом. Я б і сама тут заблукала з інтернетом… Леве, ходімо.