Розділ 14

Кір

Я зустрічаю Джека з родиною, він виглядає бадьорим, не дивлячись на не надто близький переліт. Хоча з Англії летіти все одно всього якихось пару годин, це тобі не з Америки…

Вживу він виглядає навіть трохи молодшим, ніж на фото. Його дружина і син також виглядають привітними. Ми перекидаємось парою фраз а потім я веду їх до будиночків. Наш і їхній будуть поруч, прямо впритик один до одного. 

— Зараз я познайомлю вас з моїми рідними, Варею і Левком, — кажу англійською. — Я думаю, що твій син, Джеку, знайде спільну мову з Левом, хоча, може через мовний барʼєр це буде не так просто. 

— Я теж на це сподіваюсь, — каже Джек. — Правда Річчі не знає української, але діти швидко вчаться ладнати, навіть без знання мови. 

Ми проходимо в двір і Джек сухо хвалить ландшафтний дизайн. 

— Таке буйство зелені і квітів, — каже він. — Мені дуже подобається. 

— Сподіваюсь, і всередині тобі сподобається, ці будинки ідеальні для сімейного відпочинку, — кажу я і ми заходимо на територію будинку. — Я дуже старався, щоб дизайн був одночасно і сучасним, і доволі традиційним, без перегибу, — ми проходимо глибше на територію, на задній двір, а коли завертаємо до літньої кухні, я на мить втрачаю дар мови, бо бачу Віолу поруч із Варею. 

— О, милий, ти нарешті тут! — каже та і дивиться на мене.

Я дуже злий, максимально. Стискаю руки в кулаки, але розумію, що зараз, при Джекові, я нічого такого не зроблю. Накричати навіть не зможу, бляха! Клята Віола.

— Джеку, знайомся, це моя сестра, ну, названа, подруга дитинства, Віола, — кажу швидко англійською, вказуючи на Віолу, а потім підходжу до Варі, обіймаю її за талію. — А це мати мого сина, Варя. 

— Річчі і Джил, — Джек представляє їм свою родину. 

— Варю, тобі плюс-мінус все зрозуміло? Це Джек, Джил і Річчі, — кажу про всяк випадок. 

— Мені зрозуміло, — вона підтискає губи. 

Зате Віола розливається соловейком.

— Привірт! Раді вас бачити в себе в гостях. А ми тут готували вам барбекю. Ви ж певно зголодніли з дороги? 

— О, так, я б залюбки зʼїв собаку! — сміється Джек.

— Слона, — поправляє його Джил. — Треба казати "слона". 

— Та яка різниця. Сніданок був ще шість годин тому, а в літаку давали лише снеки. Я вже відчуваю аромати. 

— То що ж ви стоїте? Давайте швиденько до столу, — Віола знову не дає і слова сказати більше нікому. — Який у вас чудовий хлопчик, до речі. А у Джил вишукана зачіска. 

— Варю, а де малий? — звкертаюсь українською до Варі, яка, схоже, засмутилась через прихід Віоли не менше за мене. 

—  Він був десь тут, певно пішов на гойдалку, — відповідає Варя. — Піду його пошукаю, ви поки тут розташовуйтеся. 

— Прийди сюди, добре? Я чекатиму на вас. Не хочу бути з Ві, вона ще отримає за те, що прийшла, — насуплююсь. — Як вона взагалі дізналась, де ми… 

— Не треба ламати комедію, — шипить Варя так, щоб не чули гості. 

І йде, кинувши рушник, який до того нервово стискала в руці. 

І що це в біса має означати?

— Ого, вона в тебе прямо з характером! Я нічого не зрозумів, але схоже, ти  чимось її розізлив, друже! — Джек плескає мене по плечу.

— Ну, я особисто тут насправді ні до чого, — я красномовно дивлюсь на Ві. 

— Не звертайте на неї увагу, — втручається Ві. 

— Якого біса ти взагалі тут? — питаю українською, намагаючись не надто виказувати своє роздратування, щоб не було зайвих питань у гостей. 

Варя

Я йду за сином, щоб не дивитися на Кіра — впевненого, у дорогому лляному костюмі, серед іноземних гостей — і думками мимоволі повертаюся в те спекотне літо кілька років тому.

Тоді я була всього лише вожатою в дитячому таборі. Спека стояла неймовірна, загін із тридцяти непосид витискав із мене всі сили, а моїм найбільшим багатством були старі кеди, свисток на шиї та розтягнута футболка. Наш табір межував із величезним приватним маєтком. За високим кованим парканом ховався зовсім інший світ: ідеальні газони, басейн із блакитною водою і розкішна вілла. Ми, дівчата-вожаті, потай зазирали туди крізь прути, як у вітрину недосяжного магазину.

Наше знайомство вийшло абсолютно безглуздим. Один із моїх малих примудрився перекинути через той клятий паркан свій улюблений м'яч і влаштував таку істерику, що мені довелося лізти на дерево, яке росло впритул до огорожі, щоб спробувати його дістати.

— Якщо ти зараз впадеш, то падай мені на руки, я готовий,— пролунав тихий, глузливий голос знизу.

Я ледь не злетіла з гілки від несподіванки. На тій стороні паркану, прихилившись до стовбура, стояв хлопець. Навіть у простих шортах він виглядав так, ніби щоночі спить на шовкових простирадлах. Темне волосся, легка щетина і погляд, від якого в мене миттєво перехопило подих. Це був Кір. Господар цього маленького раю.

— Я просто хочу забрати м'яч, — буркнула я, намагаючись повернути собі залишки гідності, хоча мої шорти кумедно зачепилися за гілку, а щоки палали від сорому.