28 Кір

В маєток біля озера, де ми з Варею познайомились, я з тих пір не їздив. Це місце після того, як вона мене продинамила, стало для мене незатишним, мені не хотілось туди повертатись. 

Туди здебільшого далі їздила тільки сестра з подружками. 

Коли ми заходимо в будинок, малий з зацікавленістю все оглядає, а коли бачить телевізор з приставкою, прямо як у мене вдома, то одразу ж випрошує у Варі пограти. 

Ми ж йдемо до літньої кухні. 

— Хочу розпалити вогнище, щоб коли гості приїхали, ми могли посидіти тут, я ще замовив мʼясо і все інше, мали покласти в холодильник, підготувати, — підходжу до холодильника, він тут же, тут все влаштовано дуже зручно і практично, і при цьому красиво. Це один з моїх улюблених комплексів.

— Допомога якась треба? — питає Варя. 

— Ну, мʼясо я посмажу, в принципі, там все замариноване вже, можеш приготувати якийсь салат, і картоплю там теж мали купити. У нас є десь пара годин до їхнього приїзду. 

Ми розкладаємо продукти і все робимо разом. Розмовляємо мало, але мені комфортно поруч з Варею. І сумно, що все між нами завершилось тоді, так толком і не почавшись. Хочеться дізнатись трохи більше про те, як вона жила після того, як обрала того мужика, який її кинув, але я розумію, що якщо почну розпитувати, то скоріш за все, ми тільки посваримось. 

А ще мені сумно від того, що коли все це завершиться, Варя з малим підуть. Їй і так не дуже хотілось мені допомагати, а проблему її я вже вирішив, тож більше їй не буде причин зі мною спілкуватися. 

Коли дивлюсь на неї, згадую один момент. Тоді ми теж були самі в будинку біля озера. Ну, зараз ми не зовсім самі, але не суть. 

— Ти реально зовсім не змінилась. У мене прямо ностальгія. Памʼятаєш, як ти втікала з табору до мене? І так само готувала зі мною. Правда, тоді то все ж були більше якісь нічні перекуси під вино. 

— Навіщо ти це згадуєш? — Варя насуплюється.

— А що ви ще робили? Ви дружили? — Левко чує нашу розмову і відразу вмикає свою цікавість. — А я де був?

— Ми зустрічались, — кажу малому. — Були парою. 

— А я? Я не пам'ятаю цього. 

— Бо тебе ще не було, — відповідає Варя. — І ми не були парою, Кір перебільшує… Скоріше друзями. 

— Неправда, — я ледь насуплююсь. — Друзі не роблять того, що ми робили. 

— А від пари не відмовляються, — вона вперто дивиться мені  в очі. — У нас не було нічого серйозного. Просто літо в гарній компанії. 

Я насуплююсь ще більше. Авжеж, потім вона втекла, завела з кимось роман і народила сина. Авжеж, для неї це було несерйозно. Але це так бісить… 

— Ти сама не прийшла, — бурмочу я. 

— А тобі було пофіг. Тож правильно зробила, що не прийшла. Ну ти будеш те м’ясо смажити? 

— Буду, — киваю. Настрій зіпсовано. Значить, це ще й я винен? Он як… Я мав бігати за нею? 

Хоча, я часто згадував той вечір. І думав, що певно таки мав принаймні звʼязатись і запитати, чому вона так вчинила…

Вже перед приїздом Джека, коли ми з Варею на якусь мить знову залишились самі, я сказав:

— Мені не було пофіг. Я подумав, що ти мене кинула. Хіба не це сталося?

— Я не хочу говорити про це, бо знову посваримося, — відповідає вона. — Хочеш, щоб твої гості застали справжню “сімейну ідилію”?

— Я кохав тебе, — я підтис губи. — А пофіг було тобі. 

Саме в цю мить телефон в моїй руці задзвонив. Це був Джек, певно, він якраз підʼїхав.

— Піду зустріну їх, скоро прийдемо…