Розділ 11

Варя

Ранок починається зі стуку в двері. І я розумію, що проспала втечу.

Іншим словом, я свої наміри назвати не можу. Просто не хотіла бачити Кіра. І планувала поїхати з малим ще до приходу майстрів. Навіть виправдання приготувала — щоб Лев не дихав пилом і брудом. 

Але я б брехала. Бачити Кіра я фізично зараз не можу.

Проте ніч видалась тривожною. Рука боліла, розбите вікно не ізолювало шум з вулиці. Я і заснула лише під ранок. Тож…

Накидаю халат і йду відчиняти двері.

На порозі два чоловіки в робочих комбінезонах. Але я дивлюсь їм за спину. 

— Доброго ранку, господине! — бадьоро каже один. — Показуйте де тут у вас вікно? Ви вже прибрали все? 

— Ні! Ранок не добрий! — бурчу я. — Треба попереджувати, що ви приїдете хоч за день. А не пізно ввечері. 

Кір закочує очі. Але нічого не каже. 

— Ну, хіба вам не краще раніше зробити, щоб все було красиво і тепло? — це питає чоловік в комбінезоні, один з них, старший. — Нас навпаки спеціально просили приїхати якомога раніше. 

— Ти погодилась, — це вже додає Кір, його голос трохи роздратований, все ж не промовчав, хоч спочатку намагався промовчати. — Ніяких умов по часу ти не давала. Я хотів зробити це раніше для вашого ж комфорту. 

Тепер моя черга закочувати очі. 

— Робіть, — кажу я нарешті. — ТІльки дайте приберу в кімнаті. 

Кір в своєму репертуарі. Але якщо вже прийшов, то хай приносить користь.

— Зроби нам чай з малим, — кажу до нього. — Левко прокинеться зараз, треба поснідати, перш ніж йти з дому. 

Сама ж швидко знімаю штори, хоча процес насправді не такий і швидкий. Один  з робітників починає мені допомагати, занісши в кімнату драбину. Вдвох процес іде швидше. 

За цим заняттям я пропустила момент, коли Левко прокинувся і ретирувався на кухню до Кіра, щось йому радісно розповідаючи. 

— Пилу буде багато, — каже майстер. — У вас є, чим накрити ліжко? 

— Звісно! У мене ж тут склад плівки для накриття меблів, — ніяк не можу стримати своє роздратування. 

— Дівчино, я не розумію, за що ви на мене обурюютесь. 

— Не на вас, — я зітхаю. — А на людину на кухні, яка навіть не попередила, що ви приїдете. 

— То йдіть на кухню і обурюйтесь на неї там. Так наша робота піде швидше. Щодо накриття — можете використати плед. А потім його попрати. 

— Залюбки піду на кухню, — я злазу із стільчика, на якому намагалась зняти карниз зі свого боку. Але той прикручений на совість. І тепер видирати його доведеться разом з дибелями, які його тримають. 

Іду на кухню. Левко п’є чай з бутербродом. 

— Мені Кір зробив свій фірмовий бутик! — задоволено каже він. — Гарячий, з сиром і кетчупом. Ми  і тобі зробили. 

Дивлюсь на Кіра, який ставить бутерброд переді мною. 

— Їж.

Я і їм. Поки він спостерігає за нами. 

— Собі теж можеш зробити чай, — кажу я. — Скажеш потім, що я не гостинна. 

— А ти дійсно не гостинна, — киває. 

— Яка є, — розводжу руками. 

Я дивлюсь на нього. Дуже уважно дивлюсь. Він красивий. Але… Просто красивий і трішки втомлений чоловік. Щоки неголені, на них пробилась колюча щетина, очі зате ясні, блакитного, як у Левка, відтінку. 

І раптом розумію, що мій пульс більше не зашкалює як скажений, коли я дивлюсь на його губи. 

— Я планувала піти в парк, — кажу, відпиваючи чай. — Зараз тут буде шум і пил, Левку не варто дихати цим. 

— Авжеж, — він киває і відпиває чай. — Ходімо в парк. Чи ще кудись. 

Кір

Ми виходимо на вулицю і йдемо до парку пішки. Малий не дуже задоволений через те, що ми не поїхали на машині. Але парк недалеко, та і Варя чомусь наполягала саме на тому, що хоче "прогулятись". І що це я вирішив піти з ними, а не вони зі мною. Я лише закотив на те очі.

Чому вона така агресивна до мене, мені не зрозуміти. Я ж коли бачу її, думаю про зовсім інші речі… 

В парку ми доходимо до батутів, які вже розставили, Левко одразу хоче на них. 

— Мамо, можна? Я вже цілий рік на них не був! 

— Ще рано, вони ще не працюють, — каже вона. 

— Але там сидить хтось біля них… — малий насуплюється. 

— Гаразд, іди, — махає рукою. — Але не надовго. 

— Ура! — вигукує малий. 

Ми підходимо до батутів, я плачу раніше, ніж Варя встигає щось сказати. Коли малий вже на батутах і ми залишаємось удвох, я кажу:

— Більше ті люди не мають тебе потривожити. А якщо раптом прийдуть, вони чи ще хтось, скажи. 

— І що ти їм зробив? — вона дивиться на мене зовсім не радісно. 

— Сходив до їхнього боса, — я знизую плечима. — Він, здається, зрозумів мене. Принаймні, запевнив, що зрозумів.