21 Варя

Яка ж я зла. А ще втомлена і розчарована ним. Обіцяв, обіцяв… і раптом “не буду витрачати час на якісь дрібниці”... Все моє життя для нього — дрібниця. Фу… Гидко. 

Певно, десь саме в цю мить мої рожеві окуляри луснули. Я все ще думала про нього підсвідомо. Все ще берегла в серці іскри тієї дівочої закоханості. Мене іноді гріли думки про те, як  би було, зізнайся я йому про Левка. Навіть іноді фантазувала, що я кажу Кіру, що у нас є син. І він приймає нас. Але тепер все це луснуло, як мильна бульбашка. 

Він не визнає Левка. Він не буде змінювати своє життя заради нас. І я йому абсолютно не потрібна. 

Я була потрібна йому вісім років тому, аби розважитись. Гарно провести час на віллі з доступною дівчиною. А зараз — щоб знову ж зробити йому добре, щоб його партнер дав гроші і інвестиції. 

Все це суцільна користь і вигода. Іншого від нього чекати не варто. Він навіть не питає куди ми з дитиною. Обіцяв замінити мені склопакети в квартирі. Але це ж така дрібниця порівняно з його величчю і бізнесом! Така дрібниця, що не варта його королівської уваги. І тепер йому абсолютно начхати, куди ми підемо — хоч в готель, хоч у квартиру без вікна. 

В таксі у мене навертаються сльози на очі. Стримую їх з останніх сил. От вам і канікули, відпустка і відпочинок. 

— Мамо, ти чого? — Левко торкається моєї долоні. — Чому ми взагалі поїхали… У Кіра було так класно…

— НІчого класного там не було, — відповідаю, стискаючи його. — ТІльки зневага. 

— Було, — не погоджується він. 

— І що саме класного? 

— Смачна їжа, приставка, машина в школу…

— Тобто до цього я тебе годувала не смачно? — питаю роздратовано. Левко ще дитина. Але ж… Продати рідну матір за шматок м’яса? Я такого не заслужила. 

— Ну, смачно, але мамо, там же дійсно було круто, — він зітхає. — І Кір мені сподобався. 

— А мені там було погано, — відповідаю я. — Тож, так, сонечко, поживемо ще без приставки і машини. Зате ніхто не буде до нас ставитися, як до злиднів, яким кидають крихти з барського столу, — дитині це не поясниш. Гідність виховується лише власним прикладом. А не пафосними словами. 

— Хто такі ці "злидні"? Нічого не розумію… — він зітхає. 

— Ну от ми з тобою — злидні. У нас немає стільки грошей як у Кіра і тому він нас зневажає, вважає, що ми нічого хорошого не заслужили, бо не заробляємо мільйони як він. Що можна нами командувати, підлаштовувати під себе, щоб ми робили тільки те, що хоче він, —  мене заносить. Але це правда. — Одним словом, ми поки поживемо так, як жили. Нам же гарно жилося? Я тобі приготую твою улюблену пюрешку з тефтелькою. Завтра підемо в парк. 

— З ним було весело, — Левко зітхає. 

— Нам і без нього буде весело, я обіцяю. На колесо огляду підемо — ти ж давно хотів, — це вже останній аргумент. Все не було грошей покататися на тому колесі. Але зараз треба Левка відволікти. 

— Добре, я хочу на колесо, — погоджується малий, але все одно бачу, що в його погляді якийсь сум. Він тягнувся до Кіра, хоч і не знав, що той — його батько. 

Я розраховуюсь за таксі і йду до свого підʼїзду. Квартира зустрічає тишею. Я навіть не прибрала тоді скло з підлоги. Тепер саме час цим займатися. 

Змітаю уласки. І думаю, що десь серед них уламки рожевих окулярів, які поранили мені серце. Але ж переболить? Обовʼязково переболить. 

Даю Левку свій телефон, щоб він відволікся і пограв. Заліплюю дірку у вікні скотчем. Завтра зранку треба шукати підрядників, щоб замінили скло. Знову плачу, в очах туман. РУка ковзає по гострому краю скла, і те миттю фарбується  в червоне. От дідько! Чи буде колись в моєму житті чоловік, з яким я буду як за кам’яною стіною? Певно, такі існують лише в серіалах чи книжках для підлітків. 

— От якби менше читала тих книжок про принців, то і не влипла б так! — затискаючи рану рушником, лаю себе я.