20 Кір

Вона мене трохи дратує. Я дав їй машину, все, що вона просила, виконував. А вона предʼявляє мені претензії щодо тієї квартири. Так, я обіцяв те зробити, але я не безробітний, який буде одразу кидатись робити все, що йому скажуть, у мене теж купа справ. А через всі ці ігри дрібних справ стало набагато більше. 

І все ж я не думаю, що аварія якось повʼязана з тими людьми. 

Тиждень жити в хороших умовах, їздити на хорошій машині, дуже, бляха, складно. 

Я міг би це зараз сказати їй, але не стану. Все ж, вона дійсно просто перелякана зараз, треба дати на це знижку. 

— Вони лишали тобі якісь контактні дані, коли робили свою пропозицію по викупу квартири? Дай мені все. 

— Тобто до моєї істерики ти навіть не думав щось робити? — питає вона обурено. — Просто ляпнув, що владнаєш мою проблему аби заткнути мого рота і скористався моїм шоком того вечора? 

— Збирався, але часу на такі дрібниці не було. Я взагалі-то працюю, якщо ти не знала, — насуплююсь. 

— Мене тероризують три місяці — а для тебе це дрібниці? Я все зрозуміла, Кіре. 

Вона дивиться зосереджено у вікно. Ігноруючи мою присутність так активно, що це відчувається фізично. 

— Ти зараз під моїм захистом, нічого не трапиться. Аварія — це просто збіг. Але я все одно все перевірю про всяк випадок. 

— Якщо чоловік щось хоче зробити — він робить. Якщо не хоче — шукає тупі відмазки про вічну зайнятість. 

— Не буду з тобою сперечатися, просто не хочу цього всього, — знизую плечима. — Можеш нападати, якщо тобі це подобається. 

— А який в тому сенс? Це як в магазині. Ти хочеш хліб і кажеш “Дайте хлібину”, тобі дають її, а ти не даєш гроші. Продавець буде нападати? Продавцю щось не подобається? Ні, він просто кладе товар назад на полицю і чекає того, хто прийде з оплатою. 

— Я не відмовлявся від своїх слів, — не погоджуюсь я. 

Ми підʼїжджаємо до будинку. Настрій у обох кепський. Варя з малим йдуть до себе. Малий виглядає втомленим. 

Я тим часом йду до кабінету. Набираю свого айтівця, даю йому пробити номер і компанію, про яку мені сказала Варя. Номер пробивається буквально за десять хвилин, він не таємний.

Компанія зареєстрована на якогось Валерія Шептицького. Бачу, що він займається нерухомістю. І схоже, займається через такий собі рекет. У нього повно різних бізнесів і цей тільки один з них. Мої люди також присилають його робочу адресу та телефон. 

Коли я виходжу з кабінету, бачу, що Варя спускається з сумкою  в руках. Обличчя зосереджене і зле. Малого вона переодягнула, вмила, губа у нього розпухла в місці, де він її прикусив. 

Такого повороту я не очікував. Ну, дулась би, так, але отак просто взяти і піти? 

Підхоплюю її чемодан і допомагаю спустити вниз. 

Хоче йти зараз — хай йде. Зроблю те, що мав, добре. А потім вона буде зобовʼязана зробити те, що обіцяла сама. Сенсу зупиняти її словами зараз я не бачу.

Вона ніяк не реагує на мою допомогу з сумкою. Та і по правді та не важка. Малий щось хоче сказати, але Варя шикає на нього. 

— Вдома поговоримо! 

Якраз в цю мить мені дзвонять. Я просив підігнати мені додаткову машину з охороною, хотілось поїхати до того Шептицького при параді, так би мовити. 

— Підвезти? — питаю у неї. — Зараз якраз теж виїжджаю.

— Я вже викликала таксі, — відповідає вона. — Можеш їхати, куди хочеш. 

Навіть коли злиться, вона красива. Це не відняти. Щось в ній є таке, що змушує мене дивитись, не відриваючи погляду. Хочеться впитись в ці невдоволені пухкі губи поцілунком… Але Варя зараз явно не в тому настрої. 

— Добре, тоді так і зроблю, — знизую плечима…