18 Кір

Коли я перевіряю дані по готелях, то дещо мене напружує. Готель в Одесі, який зазвичай приносив мало не найбільше грошей, за цей квартал пішов мало не в мінус. Це підозріло, навіть не зважаючи на те, що зараз в принципі не високий сезон. Навіть в такий період там зазвичай була практично повна бронь на пару тижнів вперед, а зараз просто якесь затишшя. 

Я вирішую подзвонити менеджеру прямо зараз. Хай вже і вечір, але мені все одно. Хай відповідають.

Менеджер бере слухавку не одразу, а коли бере, його голос здається мені якимось незвичним. 

— Алло? Шефе? Привіт!

Точно, схоже, Василь випив, а я думаю, що з ним не так… 

— Яке ще "привіт"? — насуплююсь. — Василю, скажи мені, що відбувається, що з показниками? Клієнтів стало набагато менше. Раніше ми мали повну завантаженість і бронювання на тижні наперед. 

— Так не сезон же, — відповідає той. 

— Минулого року в цей період були хороші показники, — не погоджуюсь я.

— Минулого року була краща погода. Зараз у нас зливи. 

— В інших готелях мережі на узбережжі нема просідання, — я насуплююсь. — І нагадую, один з тих готелів теж в Одесі. 

— Я роблю все від мене залежне, але я не можу змусити людей обирати наш готель, — відповідає той різко. 

— Ти маєш робити так, щоб наш готель обирали! — відповідаю йому в тон. — Це твоя робота. 

— Ми і так працюємо майже в нуль, зарплату… Ой, тут по іншій лінії дзвонять, я вам перетелефоную, — він кидає слухавку. 

Обнаглів! Все, що я зараз думаю, це саме це… Він вкрай обнаглів. Треба їхати туди особисто і розбиратись, що не так, раз він не хоче йти на контакт. І я обовʼязково розберусь.

Але спочатку вичитаю цього придурка, якого біса він кидає слухавку? Я вже хочу набрати його знову, коли телефон в руках раптом дзвонить. Це Варя.

Я не замислюючись беру слухавку.

— Алло? 

— Кіре, — її голос тремтить. — Ми потрапили в ДТП… Винуватець втік… Левко… О боже.

Вона шурхотить і щось там робить, нічого не пояснюючи. 

А мені стає по-справжньому страшно.

— Що з малим?! — перепитую, серце в грудях одразу починає стукати швидше. — Де ви? 

— Я тут, — через кілька довгих, неймовірно довгих секунд очікування каже Варя. — Левко розлив на себе сік. Перелякався звісно, і здається прокусив губу від удару, кров на футболці… Я розбила твою машину… Мені так шкода, але той летів на нас, як божевільний. Це ті ріелтори! Я впенена! 

Відчуваю полегшення. Машина — це просто машина. Малий і Варя в порядку, і це головне.

— Де ви зараз? Я приїду. 

— Сидимо в машині копів, — відповідає Варя. — Я викликала… Та не крутись ти, — це вже очевидно до Левка. — Зараз пришлю геолокацію. Забери нас додому…  

***

Варя і малий стоять біля машини, коли я приїжджаю. Певно, малому набридло сидіти, і вони вийшли.

Коли бачу їх, бачу, що вони в порядку, піддаюсь якомусь внутрішньому пориву і, щойно підходжу, обіймаю обох. Сам не очікую від себе такого прояву почуттів, але мені в цю мить це просто необхідно, я відчуваю це.

— Змерзли? Чого ви тут взагалі чекали, треба було одразу їхати.

— Він пошкодив заднє колесо, — каже Варя, довірливо притискаючись до мене всім тілом. — Я побоялась їхати. Бач, я уверталась, але зад розбитий… 

— Ну, машина це тільки машина….

Мені в цю мить дуже хочеться поцілувати її хоча б в скроню. Не на показ, а просто як жест підтримки. Хочу, щоб вона перестала тремтіти, бути такою напруженою. І я піддаюсь цьому пориву. 

— Добре, що ви в порядку, — шепочу їй на вухо…