17 Варя

Вечеря в Кірових батьків закінчується на мінорній ноті. Ми сиділи напружені і роздратовані. Тож я радо повернулась додому. 

А через два дні нарешті настали канікули. Тобто канікули звісно з понеділка, але все одно, субота це ніби початок маленької відпустки. 

Левко почав проситися до бабусі. І поки Кір був зайнятий своїм проектом і переговорами з партнером, приїзд якого очікувався вже зовсім скоро, ми з малим вирішили поїхати провідати бабусю.

— Я хочу взяти машину, — каже я Кіру. Скільки можна відкладати це? Добиратися до моєї мами доволі довго, з кількома пересадками на громадському транспорті. 

— Бери, — він знизує плечима. — Я ж казав, що можеш брати ту, другу.

— Дякую, — усміхаюсь йому.

Трохи страшно їхати самій. Я мнуся. 

— Покажеш хоч, як там і що? — розумію, що відволікаю його від справ. 

— Ну, покажу, — він переводить погляд на мене. — Якщо не впевнена, що готова їхати, можемо почати вдвох. Але сьогодні я не можу, маю зараз завершити перевіряти ці звіти.

— Ні, я впевнена, — хитаю головою. — Я хочу поїхати до мами, давно не були з Левком у неї в гостях. А ти працюй собі спокійно. 

Кір показує мені автомобіль. Левко радісно застрибує н азаднє сидіння. Він в мене вірить. 

До мами я приїжджаю через дві години. Хоч і вихідний, і машин в місті менше, ніж в звичайний день, але я все одно настресувалась. Сідати за кермо після довгої переви важке випробування. 

Вся знервована і спітніла виходжу з машини, і бачу під під'їздом Макса. Він палить на лавці. Помітивши мене присвистує.

— Ого, Варю. Звідки така тачка? Ти продала квартиру без мене? 

— Це Кірова машина, — повідомляє радісно Левко. — Мама тепер водійка! А Кір нам її подарував! 

— Він подарував тобі машину? — очі брата округлюються.

— Менше слухай малого, — я сміюсь. Таке полегшення стояти на землі і не вдивлятися  в дорогу. — Дав в користування. У нього дві… 

— А він, я бачу, непогано заробляє. Де такого крутелика підчепила, сестричко? 

— В школі, — відповідаю я. 

— Я радий. Чесно. Тобі давно треба було знайти гарного мужика. Цей, я бачу, те, що треба. 

— Дякую. 

Говорити Максу, що наші стосунки тимчасові я не збираюсь. Це лише мої секрети. 

— Може, якщо в тебе все так налагодилось, ми нарешті узгодимо наші питання з квартирою? — питає, зазираючи мені в очі.

— Які питання? 

— Ну, ти тепер забезпечена, нащо тобі та однокімнатна халупа? — Макс викидає недопалок в урну і уважно дивиться на мене. — Давай продамо її вже. Ну, нормальні гроші ж. А жити тобі є де і так, правда? 

— Так! Ми тепер з Кіром живемо! — підтакує Левко. — У мене окрема кімната і Кір почав робити там ремонт, сказав, що я можу обрати собі туди все що захочу! Навіть Соні плейстейшн!

— От, я бачу, і малий щасливий, — вдоволено посміхається Макс. — Все складається ідеально! Давай тоді оформляти документи… 

— Ні, Максе, — я хитаю головою. — Я не продам память про бабусю. Та і стосунки це таке — сьогодні є завтра нема. Де мені тоді жити? 

Він насуплюється і підтискає губи. 

— І в кого ж ти така вперта, ніяк не зрозумію, — бурмоче під ніс. І гучніше додає: — Там такі люди серйозні! Вони мені вже погрожували. Варю я не тільки грошей хочу, але і уникнути неприємностей. 

— Кір пообіцяв з усім розбіратися, — відповідаю я. — Я йому вірю. 

Макс закочує очі і йде в під’їзд. Я з малим за ним. 

Кілька годин в кампанії мами пролітають непомітно. 

Після гостин ми повертаємось додому. Я відчуваю себе вже впевненіше. Левко щось щебече за бабусю, плани на канікули і своїх друзів. 

Я збираюсь повернути на перехресті і тут помічаю мікроавтобус, яки їде, ігноруючи знак поступись дорогою. Я намагаюсь вивернути кермо, сигналю, але він ніби умисно цілиться в мене. В секунду розумію, що зіткненя не уникнути. І цей псих летить прямо в ту частину, де сидить Левко…