16 Кір

Варя прямо дуже зла, але я не дуже розумію, чому. І тільки остання її репліка все ж трохи проливає світла на причину злості. 

Здається, вона ревнує?

— Ходімо, я все ж допоможу, — кажу спокійно, торкаючись долонею її ліктя. — Треба до вбиральні. 

— Я і сама впораюсь, — відповідає вона. —  Десь там  в машині мої старі речі, принеси їх, добре хоч є в що переодягнутися. 

— Хочеш, можу дати щось своє, у батьків тут купа моїх речей, — пропоную, а сам щойно уявляю, як вона вдягає мої речі, чомусь відчуваю якесь дивне задоволення.

— Мамо, а ця дівчина спеціально те зробила, — зауважує Левко. — Я все бачив. 

— Це випадковість, — ВІола з посмішкою дивиться на малого. — Ти щось плутаєш, хлопчику. 

— Ні, я знаю, що бачив, — вперто каже малий. 

— Годі сперечатися, — Варя рішуче йде геть від столу. З її пелени на підлогу капає суп. 

— Я витру все, — ВІола теж підхоплюється. — Це ж моя провина… 

Вона кидає на мене погляд, ніби чекаючи підтримки. 

— Я сам допоможу, — не хочу, щоб Віола знов щось зробила. — Ходімо, Варю, — і вже сам веду її до вбиральні, а коли ми туди заходимо, питаю: — Ти як?

—  Як людина в брудній спідниці, — вона знизує плечима. — Добре, що суп був не гарячий. 

— Зараз принесу твій одяг, — зітхаю. — Мені правда шкода. 

Варя киває, і починає знімати спідницю. Роздратовано кидає її в смітник. 

А я дивлюсь на стрункі ноги і залипаю замість того, щоб йти до машини. Хочеться зараз підійти до неї і торкнутися. Провести долонею по нозі і… Погляд ковзає вище, білизну видно через колготки. 

Все ж, вона дуже красива. Але не менш підступна, якщо згадати, що трапилось сім років тому. 

Варя врешті-решт помічає, що нікуди я не пішов, і що вирячаюсь на неї.

— Що? — питає, прикриваючись руками. — Не бачив ніколи такого видовща? Кіре, припини тупити! Мені треба перевдягнутися! 

— Добре, — киваю і все ж виходжу з вбиральні. 

Іду до машини, беру все що треба, а перед очима все одно та клята білизна… Авжеж, бачив я дівчат в колготках. І білизни купу бачив. То чому так залип цього разу?... 

Повертаюсь до вбиральні вже з одягом і даю його Варі:

— Тримай. 

— Дякую, — вона швидко одягає свою вчительську спідницю-олівець. — Що там Левко? Хоч поїв? 

— Не знаю, ходімо подивимось, якщо ти вже готова. 

— Звісно, готова, чи ти думав, твоя подружка відбила в мене охоту вечеряти? — вона з викликом дивиться мені в очі. 

— Вона не моя "подружка", ми друзі дитинства, — не знаю, чому, але мені важливо на цьому знову наголосити. 

— Дуже важливе уточнення, — Варя киває. — Це зовсім різні речі. Так. Дякую. 

— Чому ти злишся на мене? — я насуплююсь.

— На тебе — ні. Чому ти так вирішив? — вона поправляє пасмо волосся, що вибилось з зачіски. 

— Не знаю, склалось таке враження, — знизую плечима. 

— Не приймай на свій рахунок, — Варя проходить повз мене. Все ж вона зла. 

В голову приходить невчасна думка про те, коли жінки зазвичай зліші. Коли в них давно не було сексу… Бляха, ну до чого це тут?

Був у неї секс. Малий же взявся звідкись. Згадка про якогось мужика, через якого вона, певно, мене тоді продинамила, змушує насупитись. Не треба клювати на її зовнішність. Я знаю, яка вона насправді.

— Добре, ходімо, —  кажу врешті-решт. 

Я не маю знову потрапити на її гачок…