15 Варя

Я пам'ятаю її. Дівчину, яку мені навіть не представили. Від одного її вигляду неприємно все стискається всередині. Тоді казали, що вони заручені з Кіром. Що скоро весілля. 

Сковтую важку грудку. І йду за вертихвісткою в будинок. Кір вістає, мама там йому щось на вухо шепоче. 

А  я з кожним кроком почуваюся все більше не у своїй тарілці. 

Поки Кір відстав, дівчина повертається до мене і пронизує зневажливим поглядом. 

— Значить, актриса? Погана з тебе актриса, — каже вона мені. — Тебе аж всю перекосило, коли мене побачила. Хіба так грають? 

— А як має реагувати дружина, коли до її чоловіка чіпляється якась дівка? — питаю я. Взагалі хай подякує, що я її за косу від Кіра не відтаскувала. А хотілося. Просто не маю права. 

— Ти ніяка не дружина, — вона підтискає губи. — Ти граєш роль його коханки, від якої народилась дитина. Щось таке. Штампу ж в паспорті немає. 

— У тебе теж, — відповідаю, пригадуючи ті події. 

Як побачила її у Кіра на шиї. І хтось з вожатих сказав, що до мільйонера по сусідству приїхала наречена. Отже, наречена так  і залишилась нареченою? 

— У мене він буде, — вона підтискає губи. — Як тільки весь цей цирк закінчиться. Кір одружиться зі мною. Просто він ще не нагулявся. 

Мені навіть казати на це нічого не хочеться. Хіба що…

— Якби хотів — вже б одружився, ти не його типаж, — відповідаю, озираючись в пошуках сина. 

Чую голоси з іншої кімнати. Але невстигаю туди зайти, бо Кір наздоганяє нас. 

— Ось ти де, — торкається долонею мого ліктя і уважно оглядає моє обличчя. — Все нормально?

— Не буду обманювати — мені не комфортно, — кажу я. — Твоя колишня наречена ще те хамло.

А я — ще та ябіда. Зрештою у нас ділові стосунки. Терпіти погане ставлення до себе я не підписувалась. 

— Як ти мене назвала? — насуплюється вона.

— Що у вас тут відбувається? — Кір переводить погляд з мене на Віолетту і назад. — І Ві, коли це ти взагалі стала моєю нареченою?

— Твоя актриса щось плутає, — посміхається йому дівчина. — Я такого їй не казала. Ми — друзі з дитинства.  Це правда. Але вона, здається, ревнує. 

— Яка дурня, — фиркаю я.

Так, ревную і дуже сильно. Але ні за що не зізнаюсь в цьому. Вони щось темнять обоє. Так, ніби грають в гру, правила якої відомі лише їм. 

— Давайте може вечеряти? — питає мати Кіра. — Я замовила доставку з ресторану. Правда не розраховувала, що буде на одну гостю більше. 

І зараз не зрозуміло, про кого це? Кір же попередив її що буде з парою? 

Ми проходимо до столу. Левко голодний, ще в машині скаржився, що не їв нічого. 

Віола хоче сісти з іншого боку від Кіра. І він не заперечує. А вона і рада. Бачу, як вона торкається коліном його ноги, і опускає очі наче від збентеження. Видра. 

— Я не буду суп, — каже вона. — Я і так почуваюся крадійкою чужих порцій.

І посуває тарілку до мене. Але коли Кір намагається їй допомогти, Віола ніби ненароком теж робить рух рукою. Вміст тарілки виливається мені на коліна. І трохи — Кіру. 

— Я не хотіла, — дівчина хапає серветку і починає витирати його штани. 

Мені не до них. Нова сукня, яку Кір так ретельно обирав, залита жирною юшкою. 

— Віоло, що ти робиш? — бурмоче він. — Ніби ж ніколи не мала проблем з координацією. 

— Це ти підбив мені, — вона хіхікає. — Ну вибач, — і знову лізе серветкою до його паха. 

Я різко відсуваю стілець. З мене достатньо цієї вистави. І так ясно що між ними не просто дружба. 

— Не треба, — він забирає серветку. — Варю, тобі допомогти? — тепер вже звертається до мене. 

— Не варто! — в грудях все аж клокоче від злості. — Ви там так зайняті, що скоро дірку протрете!