14 Кір

Коли батьки зустрічають нас, бачу на обличчі матері невдоволення. Авжеж, вона не очікувала від мене подібного. Ну але грати так грати, партнер вже скоро приїде, тож треба тренуватися. 

— О, Кіре, ти приїхав, — вона продовжує вирячатись на Варю. — А це?... 

— Варя і Левко, наш малий, — відповідаю максимально рівним тоном.  

На диво, чую десь з вітальні ще один голос. Невже Віола теж тут? 

— Привіт, Кіре! — Віола підходить до нас і лізе цілувати мене в щоку. — Твій малий? Ще вчора не було ніякого малого, — вона здивовано дивиться на Варю. 

— А він завжди був, тільки я про нього не знав, — знизую плечима. Чомусь обманювати на цей рахунок виходить на диво легко.

— Кіре, припини! — шипить чомусь роздратовано Варя. 

— Ну добре, не мій він, — здаюсь врешті-решт. — Але буде грати мого. 

— Ти мене вже налякав, — Віола чіпляється за мою руку. — Ти не схожий на людину, яка може так вчинити з жінкою. 

— Скоро приїжджає мій англійський партнер, він помішаний на тих родинних цінностях, тож я подумав, що Варя з Левком ідеально впишуться в легенду. 

Мама хмуриться. 

— Всі ці ігри… Ну тобі видніше, проходьте, Геля в вітальні, думаю хлопчику буде цікаво з нею погратися. Віоло, проведеш дитину? 

— Так, добре, — киває Віола, але вона не дуже задоволена. І все ж робить те, що попросили. 

— То ви — професійна актриса? — питає тим часом мама у Варі. 

— Ні, — вона хитає головою. Відчуваю, що її тіло напружене. — Я вчителька молодших класів. 

— Ми колись… зустрічались, — кажу врешті-решт. В принципі, це практично правда. 

— З нею? — знову Віола визирає з-за дверей. — Вибачте, — це вже до Варі. — Я всім так цікавлюсь, бо знаю Кіра з дитинства, і виявляється у нього були від мене таємниці. 

— Ми вже давно не в школі, коли були найкращими друзями, — знизую плечима. — Ми тільки в школі спілкувались аж настільки тісно. 

Мене дратує її поведінка. Хоча, вона завжди так поводиться, але зараз чомусь все сприймається якось інакше. 

— Ну як же так? Ми і відпочивали завжди разом, і я тебе вважаю за брата, — Віола виглядає трохи ображеною. — Ближче тебе у мене друга немає. 

— А як же моя сестра? Хіба ви не найкращі подружки? 

— Кума — це кума, — Віола знизує плечима. — Але як треба переставити шафу чи замінити колесо в машині, то треба брат. 

— Чоловік вам треба, — каже Варя різко. — На братів покладатися не варто.

— Маєте якісь проблеми з братами? — так само різко відповідає Віола. Згадую Макса, брата Варі, який втік, тільки но побачивши мене в квартирі і розумію, що шпилька потрапила в ціль. 

— Ні, у мене чудові стосунки з братом, — відповідає Варя. Аж занадто рівно. 

— Мамо, то ти нас в будинок впустиш, чи ми так і будемо топтатись в передпокої? — мені хочеться перервати це взаємне підколювання, бо хто зна, до чого воно може довести. 

— Ходімо, ходімо, — мама з цікавістю дивиться на це все. Але коли дівчата проходить всередину, тягне мене за руку. — Кіре, що за цирк? Ти не міг просити Віолу підіграти тобі для партнера? Навіщо взяв людей з вулиці? 

— Віола не підходить для такого, — хитаю головою. — Яка з неї дружина чи мати? Мені треба показати родину, а не дівчину, помішану бозна на чому. 

— Чудова була б з неї дружина! А чого чекати від незнайомки? 

— Для тебе вона незнайомка, — знизую плечима. — Для мене ж навпаки доволі таки близька знайома. Мені легко з нею і її сином. 

— Тобі просто давно треба було одружитися, мав би свого сина. А не винаймати якусь жінку з дитиною. Ти хоч перевірив цю вчительку? 

— А що її перевіряти? Вчителька як вчителька, — відповідаю. — Вона — хороша людина, я її знаю. Якби я хотів одружитись, певно, хотів би, щоб моя дружина була саме такою. 

На диво, я зараз не обманюю. Варя розумна, добра, дуже приваблива, і при цьому хороша людина.