13 Варя

Почуваюсь випускницею. І водночас принцесою. Таке дивне відчуття  в грудях, мов якісь бульбашки грають. Хоча всього лише сукня. Дорога, спеціально цінник подивилась, коштує, як моя піврічна зарплата вчительки. І абсолютно безглузда. Бо я в ній хіба на випускний Лева зможу піти. А це ще не скоро. 

Але якась частина мене хоче хоч в дзеркало на себе подивитися в тій сукні.

Кіра я прошу допомогти без всіляких таких думок. 

І лише коли ловлю його потемнілий погляд в деркалі, розумію, що сама загнала нас в пастку. 

Він повільно проводить пальцями по моїй спині. Нервові спалахи пробігають по хребту. Ноги стають ватними, і встояти важко. Я бачу нас ніби в кіно. Він за моїм плечем, проводить носом в міліметрі від мого волосся, мов хижак, що винюхує здобич. 

Тягне повільно блискавку вгору, і разом з її рухом повітря виходить з моїх легень. Ми знову дивимось одне одному в очі через дзеркало. Я провалююсь в його погляд… 

Його рука з блискавки переміщується на мою талію, тепла долоня повторює вигин мого тіла, обпікаючи через тонкий шовк. Це кіно в дзеркалі занадто чуттєве. Я прикушую губу, щоб не застогнати вголос. І важко втягую повітря, але воно просякнуте парфумом Кіра, його запахом, який діє, мов солодка отрута.

— Ти дуже красива, — шепоче мені на вухо таким голосом, що у мене по шкірі пробігає зграя мурашок. 

— Це все сукня, — я свій голос теж не впізнаю.

— Тоді її треба брати…

Треба тікати звідси. Але я не можу. Чую лише його голос і власний шалений пульс, який б’є набатом в вухах, і відаіється пульсацією внизу живота.  

— Хоча, якою б гарною не була сукня, знаєш, вона тільки оправа, — його губи майже торкаються моєї шиї. 

Аж раптом нас перериває голос: 

— У вас там все впорядку? — питає стурбовано продавчиня. 

Це діє, мов холодний душ. Кров приливає до щік. 

Кір орієнтується першим. Хоч і насуплюється, але трохи відсторонюється від мене. 

— Так, все в порядку. Ми обрали сукню, — каже абсолютно спокійним голосом. 

Я відсуваю шторку. Не знаю чому, але мені важливо показати, що ми тут займались виключно пристойними речами. Хоча по моєму вигляду якраз цього і не скажеш. 

Продавчина дивиться на мене так, ніби я нанесла їй особисту образу. Але нічого не каже. Лише сухо киває, намагаючись спіймати погляд Кіра. 

— Гарно, так? — сковтуючи грудку в горлі кажу я. 

Але мені вже майже байдуже, як я виглядаю. Сукня сидить ідеально. От тільки мені не до неї. 

— Знімай її, беремо, — киває Кір тим часом. Його "знімай" звучить як прелюдія… 

***

До будинку Кірових батьків ми їдемо майже мовчки. Я все ще під враженням. Він занадто небезпечний. Я не знаю, як йому протистояти. 

Левко жаліється, що зголоднів. Ми не знаходили в кафе — їдемо ж вечеряти в гостях. Малий крутиться на задньому сидінні. Я час від часу шикаю на нього. Але він впертий, увесь в тата… 

Треба, певно, якось зізнатися Кіру, що Левко — його син. Але… Щось зупиняє. Постійно щось зупиняє. Ніби невидима рука перехоплює горло. 

 Біля двору його батьків стоїть чиясь машина. 

— Будуть ще гості? — питаю я. 

— Це машина моєї сестри, — відповідає він. — У неї є донька, якраз віку Лева, тож їм буде не так нудно вдвох. 

— Чуєш, зараз подружку тобі знайдемо, — кажу я малому. 

— Дівчисько, — той морщить носа. 

Ми проходимо в будинок, і тут я чую її… Цей сміх викарбувався у мене в памʼяті. Що вона тут робить?