11 Варя

Ранок метушливий. Збираю себе і Левка. Виявляється, що не все потрібне забрала з дому. Якось викручуюсь, і тепер від тієї інтимності, що панувала ввечері, і сліду не залишилось. 

Все квапливо і швидко. Їхати від Кіра до школи значно далі, ніж від мого району. Ще одна незручність. Сподіваюсь, що компенсація за це буде нормальна. І я більше не почую про тих негідніків-ріелторів. 

— Треба замінити вікно в моїй квартирі,— кажу Кіру. — Якщо ти вже взявся все це владнати, то і це врахуй, — виглядає трохи нахабно з мого боку. 

Але всьому виною моє роздратування. Вчора ввечері він спочатку виглядав таким теплим… А потім. Не знаю, що змінилося. Але це було якось неочікувано  і навіть неприємно. НІби мене відштовхнули. І я знову опинилася в  тій ситуації кількарічної давності. Коли я потягнувся за ним і виявилось, що… І от я знову жертва власних фантазій! Злюсь сама на себе. Але під роздачу потрапляє Кір. 

— Добре, зроблю, — киває просто. — Дай тоді ключі. Сьогодні після офісу займусь цим. 

— Дякую, — кваплюсь втекти з його машини. Даю йому ключі від квартири, ледве не видаючи їх на сидіння. В школі безпечно. Там тільки діти, завуч і дзвінки на урок. І ніяких випробувань для моєї нервової системи… 

***

Кір телефонує ближче до закінчення уроків. Виявляється, що його сім’я теж має бути в курсі, що в нього “давно є жінка і син”, а отже мене треба з ними познайомити. 

— Щойно я сказав їм про тебе, мати одразу стала вимагати, щоб ми приїхали негайно. 

— Сьогодні? — я дивлюсь як до мене біжить учень з відірваним рукавом, волосся скуйовджене, на щоці подряпина. І намагаюсь спіймати суть Кірових слів. 

— Ага, вона хотіла на шосту, я сказав приїдемо на восьму. Треба може заїхати в якийсь ТЦ, щось купити, з одягу? Хочеш? 

— Комусь точно треба, — малий врізається в мене, і починає плакати. — А, ти про нас? Потім вирішимо, Кіре.

— О котрій ти звільняєшся? Я відміню останні зустрічі, щоб сходити в ТЦ. 

За малим Артуром несеться наша відмінниця Соня. Повні очі сліз і десь загублений бантик. 

— Що там за гамір? — перепитує Кір, коли не чує відповіді. 

— У мене тут робота, — кажу, слухаючи пояснення Соні, що вона випадково побила Артура. — Зробимо все, що ти хочеш, обіцяю. Після роботи. 

Швидко кладу слухавку. Ну як вони так примудряються за пʼять хвилин перерви влаштувати переворот в класі?...

***

Здається, Кір щось казав про ТЦ… Це пригадую, коли сідаю в його машину. Левко радісно застрибує на заднє сидіння, озираючись, чи його друзяки з групи продовженого дня помітили, в яку тачку він сідає? Хвалько малий. 

— Куди їдемо? — питаю, потираючи скроні. Від розбірок з дітьми і спроб вгамувати маму Артура, яка вимагала сатисфакції за порвану футболку, у мене розболілась голова. 

— Я ж казав, що в ТЦ, купимо якийсь новий одяг вам з малим, — Кір заводить машину. — У нас не дуже багато часу, на восьму вже треба бути у батьків.

— А ми що недостатньо пристойно виглядаємо для твоїх родичів? — нарешті згадую, що він казав про вечерю. І згадую, що я ще тоді планувала справедливо образитися. Але не встигла. 

— Та ні… — він трохи розгубився. — Просто хотів, щоб ви почувались максимально комфортно, і щоб мама не чіплялась до всього підряд.

—  Так, Кіре, це вже дуже цікаво, —  я дивлюсь на нього в упор. 

— Ну просто подумай, якщо ми давно разом і ви моя таємна родина, я б точно купував вам речі, хіба ні? — питає він. 

— Мене більше цікавить до чого там твоя мама може чіплятися? Що, переживає, що я вкраду її синочку-корзиночку?....