10 Кір

Я не збирався робити цього. Але коли вона поруч, тіло і серце реагує миттєво. Мені хочеться бути ближче, хочеться торкатися. Ще Бог зна чого хочеться… Хоча, все я прекрасно розумію і знаю, що саме хочу.

— Як бачиш, памʼятаю, — мої губи в міліметрі від її шиї. Хочеться впитись в пульсуючу жилку прямо зараз, ця ідея майже повністю захоплює мою свідомість. 

Варя повертається різко, кран все ще відкритий. Нас обдає крижаними бризками води. Вона починає сміятися. 

— Вибач, я не хотіла, —  каже, але знову струшує руку. — Ой! Я випадково, правда, — тягнеться за паперовими серветками, але перечіпається через мою ногу. Ніколи не бачив її такою. 

Я підхоплюю її одразу прямо за талію, тепер ми ще ближче, ніж до того, і я відчуваю її всім тілом. Бляха… Наші погляди зустрічаються і я сковтую слину. 

Хочеться поцілувати її прямо зараз. Вона навіть не уявляє, яка спокуслива в цю мить… Або уявляє і спеціально знущається з мене. 

Тепла і крижана долоні на моїх грудях. Чи впирається, чи тримається, щоб не впасти. 

— Кіре, — видих пошепки. Вії тріпочуть, ніби не знає куди подіти погляд. Чи дивитися мені в очі, чи на візерунок мокрих плям на футболці. 

— Що? — видихаю їй в губи. 

— Рука вже не болить, — каже вона.

Якщо я зараз її поцілую, певно, це буде занадто? Подумає, що я хочу з нею переспати. Ну не те, щоб я не хочу…

— Це добре, — я ледь відсторонююсь. У нас ще буде багато часу, не хочеться злякати її в перший же день проживання. Певно, так буде правильно. — Певно, треба йти спати. 

В її погляді полегшення змішується з… розчаруванням? Вона швидко опускає очі.

— Так, ти маєш рацію, — каже. В голосі теж щось не те. — Я знайду сама кімнату? — невпевненість, як у людини на хиткій кризі. 

— Я зараз покажу тобі, ходімо, — киваю. Взяти її за руку? Зараз вона нічим не відрізняється від Лева, теж як маленька дівчинка.  

Вже навіть жалкую, що відступив мить тому. Може, не варто було цього робити… 

Варя покірно йде за мною. Контраст між самовпевненою вчителькою і цією дівчинкою щось зрушує в грудях. 

Показую їй, де спальня для Левка. Ми зазираємо на мить в кімнату, щоб пересвідчитись, що все гаразд. Ліжко завелике для хлопчика. У мене немає дитячих кімнат. 

— Треба йому нічник забрати з космічними кораблями, —  каже задумливо Варя. — Для достовірності. Щоб кімната не виглядала, як гостьова, — вона з ніжністю дивиться на сина. 

— Можна поміняти фіранки чи ще щось. Ну і взагалі, якщо будуть якісь побажання, можна все легко втілити. Та й іграшок теж треба. Може, стіл письмовий, він же вже школяр, йому таке треба, — припускаю я. Малий якось дуже легко вписався в мої думки, це мене навіть дивує. 

— Я не думаю, що ми так надвого затримаємось, але стіл треба, це правда, — вона позіхає, прикриваючи рот долонею. 

— Завтра підберемо щось, — я торкаюсь долонею її ліктя. А хочеться обійняти, чомусь дуже сильно хочеться цього. — Все, можна йти спати. 

Навіть жалкую, що живу не з родичами. Якби жив з родичами, ми могли б вдавати родину ще й вдома. Тоді нам би довелось спати в одному ліжку. 

Показую Варі її кімнату. Вона киває.

— Завтра все роздивлюсь, — каже. — Мені на восьму треба бути на роботі, а вже пізно. Ти відвезеш чи як? 

— Давай відвезу, ти ж не готова прямо одразу за кермо? Чи готова? 

— Ні, — хитає головою. — Сьогодні я ні до чого не готова. Як подумаю, що доведеться все пригадувати знову… Виділи, будь ласка, в своєму графіку дві години відвезти нас з Левком в школу. 

— Треба буде повчити тебе, — усміхаюсь. 

Вона червоніє. 

— Вчителька, яку вчать, звучить цікаво, — я ледь схиляю голову на бік, продовжуючи усміхатись. 

— Нічого цікавого, — перетворюється на ображеного горобця. 

— Будь старанною ученицею, і все вийде… 

— А то що? Батьків до директора викличеш? 

— Відшмагаю? — вже сміюсь. 

В мій бік летить подушка. 

— Спати! — каже вона строго. — Всім спати!