9 Варя

Таке відчуття, що цей вечір ніколи не закінчиться. Будинок Кіра великий, сучасний і майже стерильний. Видно, що він користується далеко не всіма приміщеннями. Та і навіщо одній людині стільки кімнат? 

Я відправляю Лева з Кіром. Хочеться піти і проконтролювати все, але зрештою Левко дорослий настільки, що зможе самостійно сходити в душ і лягти спати. Кір йому допоможе якщо що. 

А от у мене ще незроблена робота. Ці кляті бандити геть вибили мене з колії. 

Я несміливо проходжу на кухню. Кави б. Бо очі вже злипаються від втоми. 

Бачу чайник, але н ебачу каву. Знаходжу  в шафці чай. Ну гаразд. Почуваюсь якоюсь самозванкою. Могла б почекати Кіра, але не хочу втрачати час дарма. 

Розкладаю зошити прямо на стільниці для приготування їжі. 

І поринаю в роботу. Перевірити купу прикладів, ніби нічого складного, але роота нудна, майже як медитація. 

Від зошитів мене відривають кроки за спиною. 

Повертаюсь і бачу Кіра. Він усміхається.

 — Малий вже в ліжку, на диво слухняний. Не думав, що все вийде так просто. 

— Чом на диво? — питаю, відчуваючи якийсь укол. Ну не думав же він, що я не зможу виховати сина як слід? Його взагалі в нашому житті не було.  

— Не знаю, я думав, що з дітьми більше проблем, напевно так. Розумний малий, ну я ще тоді це помітив, — додає він. — Зробити тобі чай? 

— Точно, чай! — я встигла забути, що чайник давно охолонув. — Я ж хотіла збадьоритися. Але улюблена робота бадьорить не гірше за каву, —  кажу, а сама намагаюсь приховати позіхання. — Мені ще три зошити лишилось. Це можна сказати дрібниця. 

— Давай я поки заварю його заново, — він помічає, що я все підготувала, але так і не зробила до кінця.

— Давай, — знову якесь відчуття незручності. Певно не звикла, щоб про мене хтось турбувався. Завжди все сама. Навіть чашка чая від чоловіка сприймається якось дивно… 

Швидко перевіряю останні приклади. Хоча моя увага вже зосереджена на іншому. На Кірові і його тихій присутності на кухні. Він ніби створює іншу ауру в приміщенні. Ігнорувати це не вдається. 

Складаю зошити назад в сумку. І дивлюсь на нього. Він теж встиг сходити в душ. Волосся злегка вологе. Розсипалось не модною зачіскою, а легким безладом… Як тоді, коли ми купались в морі. Сковтую грудку в горлі. Не варто зараз згадувати про це. 

Але він певно читає щось в моєму погляді. 

— Ти зовсім не змінилась, — його долоня торкається моєї. — Ніби не було цих років. 

Серце пропускає удар. Дотик обпікає шкіру. 

— Ти мене навіть не знав толком, — кажу нарешті. — Щоб зараз робити висновки… 

Я швидко беру чашку, щоб приховати своє збентеження. Але не враховую різкість рухів. Окрім виплескується мені на руку. 

— Ай! — ставлю чашку назад і озираюсь, шукаючи поглядом кран з холодною водою. 

— Треба обережніше, давай одразу під холодну воду, тоді опік буде меншим, — він встає і відкриває воду в раковині. 

— Я так і думала, —  я засовую руку під струмень води. Кір стоїть ззаду. Формально — щоб контролювати, як я надаю собі першу допомогу. Неформально… Жар його тіла, який відчувається навіть на відстані кількох сантиметрів, просто зводить з розуму. 

Це буде не просто контракт на фіктивну родину. Це буде випробування моїх нервів. Хочеться відкинутися назад і притиснутися до нього спиною. Навіть просто для того, щоб відчути — я не сама в цьому світі. 

— Навіть аромат той самий, — його подих обпалює шию. 

В голові туманиться. По шкірі біжать мурашки. 

— А ти памʼятаєш аромат? — питаю чомусь пошепки. Бо голос не слухається…