8 Кір

Коли ми забігаємо до вітальні, то бачимо, що малий сидить на підлозі і шоковано дивиться на скло перед собою. Варя кидається до нього.

— Ти  в порядку? — вона ступає прямо по уламках, підхоплючи малого на руки. Звідки сили взялись, незрозуміло, бо малий зовсім і не малий… 

— Та нормально все, — каже Левко, пручаючись. — Пусти, мамо. 

Я оглядаю кімнату і розумію, що скло було розбите зовні і бачу предмет, яким це зробили, це був камінь. 

— Давай його сюди, — простягаю руки до малого. 

— У них нічого святого немає, — Варя вся тремтить. — А якби той камінь потрапив у дитину? 

— Вам не можна тут залишатися, — рішення приходить одразу. — Збирайте речі зараз. Все одно ти погодилась. Так буде спокійніше і мені, і тобі. І поїдемо одразу до мене.

— А куди ми поїдемо? — Лев попрявляє футболку і дивиться на мене і на Варю 

— До мене поїдемо, — я усміхаюсь. 

— Це добре, — він киває. — Бо спати на ліжку зі склом я не хочу. 

Він намагається триматися так, ніби вже дорослий. Але тремтяча нижня губа видає страх. 

— Все буде добре, — Варя цілує його в маківку голови. — Але треба хоч заклеїти дірку у вікні. Бо можуть залізти в квартиру. Перший поврх же. 

— Так, — я киваю. — Давай малий буде з тобою збиратись, я щось придумаю з вікном. Ну, спочатку треба прибрати скло… Робота нам є. 

— Льовчику, іди на кухню, не топчись по склу. 

Варя швидко спроваджує малого і починає метушитися. Скла не так і багато.

Потім складає речі в сумку. Я тим часом, поки вона збирається, закриваю дірку в склі. 

— Тут і цінного небагато, — каже вона. — Зошити ось треба забрати, завтра дітям роздати. Їх ще перевірити треба. Ноутбук. Що ще? 

— Мого Лева візьміть! — кричить з кухні малий. — Я без нього нікуди не поїду.  

— У Лева є Лев? — усміхаюсь, бо це звучить кумедно. 

— Взагалі то Алекс, — вона показує мʼяку іграшку, це лев з Мадагаскару. 

— О, зрозуміло, — киваю. — Я відстав від мультиків і всякого такого, але цей знаю, він не новий. Не переживай, Варю, — додаю тихіше. — В мене вдома вас точно ніхто не дістане. 

— Ну як "не переживай"? Ця квартира — моє єдине майно. І його хочуть у мене відібрати. Тут… це памʼять про бабусю, — на її очах з'являються сльози. 

— Вони не заберуть цю квартиру, я обіцяю тобі, — я піддаюсь пориву і легенько обіймаю її. Все ж, моє серце поруч з нею бʼється інакше, частіше. Хоч вона тоді і не прийшла, хоч і зрадила мою довіру. Навіть не думав, що за стільки років я буду все ще відчувати все так яскраво. 

Варя швидко відсторонюється. І починає з ще більшими нервами кидати свої речі в одну купу…

***

Коли ми вже заїжджаємо у двір і я паркую машину, ми виходимо. Левко із захватом роззирається навколо. 

— Ого, у тебе такий великий будинок!

Будинок у мене не прямо велитенський, цілком звичайний двоповерховий маєток з пласким сучасним дахом і з басейном у внутрішньому дворі. Правда, звідси басейн, само собою, не видно. 

— Ми тут будемо жити? — питає тим часом Левко. — У тебе є приставка? Ти граєш  в якісь ігри? 

— Є, — я усміхаюсь. — Граю я доволі рідко, але ігри можна докупити. У мене тільки футбол є. 

Чомусь я відчуваю полегшення від того, що малий так легко переключився з того розбитого скла на мій будинок. Навіть не думав, що можу привʼязатись до чужої дитини так просто, буквально за лічені години. 

— Леве! Сьогодні ніяких ігор,— строго каже Варя. — Тобі завтра в школу. А вже пізно. Треба митися, чистити зуби і спати лягати. 

— Ну маааам, — тягне той. — Ти ж ще не спатимеш.

— Я не спатиму, бо у мене ціла торба роботи з собою. Кіре, ти покажеш Леву кімнату і ванну? 

— Так, добре, — я киваю. Незвично, що в цьому домі буде хтось, окрім мене. 

Незвично і навіть трохи хвилююче… Цікаво, чому я так реагую…