Розділ 4

Варя

Від його слів я відчуваю жарку хвилю, що котиться від щік до живота. Зі складнощами вдихаю повітря. Намагаюсь заспокоїтися. “Все окрім сексу” звучить все одно занадто для мене. 

— Що ти маєш на увазі під “всим”? — питаю з упертості. Не час зараз з ним фліртувати. Кухня  і так затісна. А він ніи займає собою увесь простір. 

— Ну… — кінчики його пальців торкається пасма мого волосся і прибирають його мені за вухо. — Щоб гарно грати наші ролі, нам точно доведеться торкатися одне одно, наприклад. 

— Достатньо, — кажу я, бо мені важко концентруватися на тверезих думках. — Триматися за руки чи обійнятися. Навряд чи моя роль потребує демонстрації інтримних подробиць… За твоєю легендою ми не молодята, чи не так? — намагаюсь знайти більше аргументів на користь своєї вимоги. 

Не зізнаватися ж йому, що я все ще хоче його. ТІло зраджує. Це найгірше. ТІло пам'ятає забагато, і зараз радо відгукується на знайомий запах, тепло і голос. 

— Ну, ми ж і не давно разом, саме зараз. Ясно що вони зрозуміють, що ми не могли зустрічатись таємно багато років. Тобто, ми з тобою були разом раніше, а потім розійшлись. А зараз знову зійшлись. Таке грати буде набагато легше. А якщо ми тільки зійшлись… — його долоня торкається моєї. — Логічно, що мені весь час хочеться тебе торкатись…

— Навіщо ти все так ускладнюєш? — починаю злитися і на нього і на рекцію свого тіла. — Якщо ти скажеш партнеру прям всю правду, що син ріс десь далеко від тебе, то фіговий з тебе сім’янин. 

— Теж правда… Окей, ми давно разом, але я все одно буду тебе торкатися, — каже він тихіше, прямо мені на вухо. 

Я скотую слину, намагаючись вгамувати мурашок., що бієать по шкірі. 

— Тоді у нас не вийде співпраця, — кажу, я нарешті. Холос наче не мій. Хрипкий. Глибокий. — Тримай свою хіть і розпусту під контролем, Кіре. 

— Повір, я тримаю, — відповідає він  так само неголосно. 

— Ну от  і домовился, — чомусь здається, що я щойно програла. — Може, якщо ти вже повечеряв і ми все вирішили, то ти підеш? — питаю, прибираючи порожню тарілку в мийку. — Леву ще уроки робити. 

— Треба, щоб ви до мене переїхали. Ми трохи потренуємось "родинному" життю до того, як мій партнер приїде. Ну, щоб все було реалістично, — каже Кір. 

— Гаразд, — киваю. — Переїдемо. Але мені треба автомобіль, щоб їздити на роботу. Навряд чи ти живеш в районі, де ходять тролейбуси. 

— Ти вмієш водити? — питає здивовано. — Ну, добре, дам одну з машин в користування. 

— Ну.., — я трохи знічуюсь. — По правді сказати, я після екзамену більше за кермо не сідала… Татова машина не рахується, він мені її довірити може хіба що в дачному масиві… Але я хочу! Дуже хочу відновити навичку, — гуляти так шуляти. Чому б не випросити в нього машину, якщо він готовий платити. 

— Окей, покатаєшся на моїй тойоті, — киває Кір. — Правда, паркуватись на ній тобі може бути складно. Треба буде потренуватись. Вона доволі велика габаритами. 

Відчуваю як шлунок стискається. Може і дарма я в це лізу? Але де ще я отримаю таку можливість? 

— Вже уявила, як я приїду на ній під школу, — виривається у мене зі смішком. — Це буде фурор… 

І от заради такої картинки я готова мучитися, стресувати і пітніти в тій машині. Просто щоб показати, що я теж чогось варта і мені можуть довірити щоб більше, ніж “2й Г” клас. 

Навіть якийсь азарт з'являється. Саме в цю мить чується удар і дзвін розбитого скла з кімнати.

— Левко! — я протискаюсь повз Кіра швидше, ніж він встигає зреагувати. — Левко, що сталося?! 

Кір

Коли ми забігаємо до вітальні, то бачимо, що малий сидить на підлозі і шоковано дивиться на скло перед собою. Варя кидається до нього.

Ти  в порядку? — вона ступає прямо по уламках, підхоплючи малого на руки. Звідки сили взялись, незрозуміло, бо малий зовсім і не малий… 

— Та нормально все, — каже Левко, пручаючись. — Пусти, мамо. 

Я оглядаю кімнату і розумію, що скло було розбите зовні і бачу предмет, яким це зробили, це був камінь. 

— Давай його сюди, — простягаю руки до малого. 

— У них нічого святого немає, — Варя вся тремтить. — А якби той камінь потрапив у дитину? 

— Вам не можна тут залишатися, — рішення приходить одразу. — Збирайте речі зараз. Все одно ти погодилась. Так буде спокійніше і мені, і тобі. І поїдемо одразу до мене.

— А куди ми поїдемо? — Лев попрявляє футболку і дивиться на мене і на Варю 

— До мене поїдемо, — я усміхаюсь. 

— Це добре, — він киває. — Бо спати на ліжку зі склом я не хочу. 

Він намагається триматися так, ніби вже дорослий. Але тремтяча нижня губа видає страх. 

— Все буде добре, — Варя цілує його в маківку голови. — Але треба хоч заклеїти дірку у вікні. Бо можуть залізти в квартиру. Перший поврх же. 

— Так, — я киваю. — Давай малий буде з тобою збиратись, я щось придумаю з вікном. Ну, спочатку треба прибрати скло… Робота нам є.