Розділ 3

Варя

Я дивлюсь на Кіра. Не знаю, навіщо він приїхав, але мені незатишно. 

— Ну міняй замок, — кажу нарешті. — Потім розкажеш, що від мене хочеш. 

— Давай я може все ж викличу когось, а ми поговоримо, — він оглядає свій костюм. — Одяг непідходящий.

— Як хочеш, мені не принципово хто це зробить. Від тебе я і не чекала, що ти вмієш. 

— Та можу я, — Кір ледь насуплюється. — Ладно. Сам зроблю. 

Такого я від нього не чекала. Ще мені мільйонери вхідні двері не ремонтували. 

Коли він іде до дверей, я повертаюсь на кухню. Сталю чайник і дістаю з шафки печиво. Доводиться ховати його від Левка, бо він міри не знає. 

Лев відчуває мої рухи якимось сьомим чуття. Бо тільки солодощі опиняються на столі, як він вже на кухні. 

— Можна? — питає для виду, бо рука вже сама тягнеться до вазочки з печивом і цукерками. 

Потім його увагу привертає Кір в передпокої.

— О, — видає малий. — А що він робить? 

— Ремонтує нам замок.

— А чому? Чому він, а не дядько Макс?

— Бо він теж чоловік, і вміє, — кажу я. — Потім ми напоїмо Кіра чаєм, так буде ввічливо. 

— Я піду допоможу. Я вмію подавати викрутки, — вагомо каже малий. 

Певно, йому просто цікаво поспостерігати за “чоловічою” роботою. 

Чую як Лев щось питає у Кіра. Той тихо відповідає. 

З роботою він впорався і правда швидко. Прибирає інструмент, який Макс встиг розкласти на полиці для взуття. 

— Мамо! — кличе мене. — Ми все зробили! 

— Правда? — я дивлюсь на них з кухні. — І все працює? 

— Так, працює! 

— Ага, працює, — додає Кір. — Мені тут малий розповів, що вам під двері постійно кладуть якихось мишей без голів. Це правда? — дивиться на мене. 

— То у нас сусідський кіт так розважається, — кажу я. 

— Ні, мамо, ти казала, що то ті "негідники", — не погоджується малий. — Які хочуть купити квартиру. Я все чув, коли ти говорила з дядьком Максом.

— Купити? А ти що, її продаєш? Хочете переїхати? — Кір дивиться прямо на мене. 

— Ні не продаю! — я дивлюсь на Лева. От же тріпло мале. Все встиг розказати! — Левко, йди в кімнату. Можеш взяти собі цукерку. 

— Добре! — він киває і біжить на кухню. 

— То що за негідники? — неголосно питає Кір. 

— Та банально все — квартира на першому поверсі, її вже придивився хтось під магазин чи що, от і хочуть у мене викупити, — немає сенсу приховувати. — А я продавати не хочу. Ну і вони… залякують, — дивлюсь на Кіра. 

— Можу з ними розібратись. Але ти теж маєш мені допомогти з моїм партнером з Англії. 

— Ну ти не говори загадками, чим я маю допомгти? — питаю, роздивляючись його обличчя. Він занадто хороший. Занадто красивий і самовпевнений. 

— Мені треба скласти враження хорошого сімʼянина. Але для цього, як зрозуміло зі слова "сімʼянин", треба сімʼя. Дружина. Дитина. Наприклад, син-першокласник, — усміхається він.

— І з усіх незаміжніх жінок з дітьми твій вибір впав на мене? — не приховую здивування. — Ми з тобою не дуже гарно розійшлися, звідки тепер впевненість, що я погоджуся? 

— Бо це вигідно нам обом, — він знизує плечима. — Я прожену тих придурків і ти будеш жити спокійно. Ну, інколи допомагатимеш мені з тим іноземцем, коли він приїде. 

Як же він помиляється. Я не зможу жити спокійно, коли він поруч. У мене і зараз неспокійно в тілі.

— Чай будеш? — питаю я. В голові крутиться сто тисяч думок. І головна з них — а де ж його наречена, якій він з таким азартом зраджував сім років тому? Дізналась правду і втекла? 

— Давай. Це, значить, згода?...

— Це значить, я не приймаю рішення на порожній шлунок. 

Кір

Мені на диво комфортно з нею поруч, ніби і не було цих семи років. Ще тоді я памʼятаю був цей комфорт. Однак Варя тоді мене продинамила. Може, якби вона тоді прийшла, все було б інакше. Та не може, а точно. 

Варя накладає мені їжу, пахне дуже смачно. Домашні котлети, пюре, салат… 

— Ти звісно застав нас зненацька,— каже вона. — Тому в меню лише котлетки. Але по особливому рецепту моєї мами. 

— Аромат божественний, — я підсуваю тарілку до себе і пробую все. — І смак теж. Блін, домашня їжа все ж особлива. Давно не їв нічого домашнього. 

— Міг би найняти кухарку, — вона знизує плечима. Але блиск в очах їй сховати не вдається. Все ж комплімент можна вважати зарахованим. 

На кухню забігає малий. 

— Е… а моя порція де? — питає, споглядаючи мене за столом. — Ти що, віддала йому мою їжу? 

— Леве, тут на всіх вистачить, — Варя ніяково сміється. — Лев не звик до готей, — каже, ніби вправдовуючись.