3 Варя

Ми повертаємось з Левком додому. В сумці у мене купа зощитів, які я маю перевірити до завтра, ремінець впивається в плече  і тягне до підлоги. Левко про щось розповідає, чи то про математику чи про сварку з дівчинкою, я слухаю в пів вуха, бо в голові все ще крутяться думки про уроки, домашні завдання і батьківські збори. 

— Мамо, глянь! — Левко замовкає і тикає пальцем вперед.

— Не дивись! — я намагаюсь затулити йому очі долонею. Бо картинка не з приємних. У мене на килимку під дверми лежить миша без голови. І закривавлений аркуш з запискою “Ти наступна”.

По шкірі пробігає колючий мороз. Вони ж не серйозно? В поліції сказали, що це дрібне хуліганство і вони навіть шукати не будуть хто це зробив. І взагалі, мишей мені можуть носити сусідські коти. 

Але я знаю, що не коти. А ті бандити, що місяць тому хотіли викупити у мене квартиру. 

Максиму легко погодитися на продаж своєї частки. Він з дружиною докладе до вирученої суми і придбає собі більшу квартиру. Може навіть стару продавати не будуть, ту, що його жінці купили її батьки. 

А от я, якщо продам свою частку, залишусь на вулиці. Вартості половини однокімнатної квартири не вистачить на придбання іншої. Арифметика зрозуміла і для першокласника. І іпотеку мені не дадуть. Дохід одинокої матері та ще і вчительки молодших класів банки не вражає. 

Я обережно відсуваю “подарунок” ногою в бік і відчиняю двері квартири. Крюч провалюється в замкову щілину і я розумію, що замок зламано. 

В квартирі все ніби на своїх місцях, але це противне липке відчуття, що тут хтось побував, не минає. 

— Іди на кухню, — кажу Леву. 

Сама проходжу в кімнату. Все на своїх місцях. Але все одно… Тут хтось був, поки я була на роботі. 

Вони просто демонструють, що я в небезпеці. 

Телефоную в полцію. 

— У вас щось зникло? — питає черговий. 

— Ні, —  кажу чесно. — Але замок зламано…

— У нас купа серйозних справ! Чи ви думаєте, ми будемо приїздити на кожний зламаний замок? Може він сам зламався, а ви не помітили, як йшли. 

Враження, що я б’юсь об стіну. Вони не хочуть працювати. Чи просто не хочуть зв'язуватися з цими ріелторами-бандитами. Чи ті платять поліції… Я не знаю. Але знаю, що я беззахистна. 

І мені треба знайти майстра, який поміняє замок до ночі. 

Спершу телефоную Максиму. Він же брат, як-не-як. 

— Ти сильно зайнятий? Можеш приїхати допоомигти? Дуже треба чоловічі руки. 

— Добре, давай приїду, у мене якраз є до тебе розмова. Буду за півгодини… 

Я встигаю розігріти Леву вечерю і намагаюсь робити вигляд, що нічого страшного не сталося. Макс приїздить майже за годину.

— Не було маршрутки, — каже він. — То що в тебе сталося? 

— Ті гади зламали мені замок, — кажу я. — Треба замінити.

— То треба було відразу казати, навряд чи в тебе є новий замок, я б купив по дорозі. 

Брат хмуриться. І навіть не роздягаючись прямує з квартири. Кидає через плече:

— Ти б погоджувалась на їхню пропозицію, Варю. Вони ж нормальні гроші пропонують, не нижче ринкової. Квартира тільки тим і цінна що на першому поверсі, вам навіть з Левком тут тісно і ремонт вона не бачила вже років тридцять. 

— І куди я піду? — питаю мабуть в тридцять пятий раз у нього. 

— Але це не твоя власність, — він хмуриться. — Я теж її власник, якщо ти не забула. 

— Так! Але тільки тому, що бабуся не встигла переписати заповіт, — зітхаю. — Я ж не забираю у тебе право власності! Тобі є де жити.

— Так, але квартира не приносить мені і доходу, ми вже з Лілею думали, куди витратити гроші за мою частку. Купимо квартиру студію, будемо здавати в оренду. А ти… ну в гуртожитку пожити можеш, поки не підзбираєш гроші на іншу квартиру. 

ВІд його слів на очі навертаються сльози. Ніби брат, але на словах — чужа людина. 

— Ти подумай ще, поки чого гіршого не трапилося, — він виходить з квартири. 

А за кілька хвилин хтось дзвонить в двері…