1 Варя

Дзвінок продзвенів і мої другокласники побігли в коридор на перерву. Я ж вирішила перевірити, чи пішов Левко в їдальню. Може я і занадто його опікаю, але нічого не можу вдіяти. Левко це мій скарб. Все що у мене є. 

До кінця третього уроку він мав бути задіяний в шкільній презентації для спонсорів. Тому міг і не знайти дорогу від актового залу до їдальні…Його класна керівниця каже, що він дуже здібний малий, і пам’ять  у нього хороша, без проблем вчить вірші. Просто знахідка для випадків, коли треба показати обличчя школи перед якимось товстосумом. 

Йду в бік актового залу і бачу, що з моїм Левом розмовляє якийсь чоловік в дорогому костюмі. Спина широка, темне волосся. Потилиця несподівано здається знайомою. Яка дурня, Варю! Як можна впізнати людину по потилиці? 

Але тривога почнає збиратися в натягнуту стуну в грудях. Щось з цим чоловіком не так. НІби я підкрадаюсь до небезпечного хижака… Він навіть зі спини розповсюджує цб ауру влади. 

— Лев! — гукаю я. — Іди сюди, буль ласка. 

Не варто йому говорити з якимись чужими чоловіками… Тим більше з небезпечними. 

Левко привітно махає мені рукою, по губах читаю його “а ось і мама!”. На його обличчі з'являється посмішка. Я обмацую малого погялдом - чи не розстібнувся гудзик на сорочці, чи плям немає, чи не сильно тирчить вихор на маківці… Розбю все, аби менше дивитися на незнайомця. 

І тут чоловік повертається до мене обличчям. І шум дітей зникає, залишається лише барабанний бій мого власного серця. Кір… Що він тут робить? 

— Варваро? — питає здивовано. І потім дивиться на малого. Потім знову на мене. — Не знав, що у тебе дитина є. 

— Це все що тебе хвилює? — видаю я зовсім не те, що хотіла б сказати йому. Та і що його може хвилювати? Гроші, багатство, чергова перемога? 

А я думала, що відпустило. Що сім років здатні стерти минуле. Засипати його піском і обезболити. Але як виявилось у почуттів немає строку давності. А час — поганий анестезіолог. 

— В якому сенсі? — він ледь насуплюється. 

— Забудь, — кажу, простягаючи руку до сина. Хлопчик з очима Кіра… Сподіваюсь, він не через це з ним розмовляв. — Нам час, перерва скоро закінчиться. 

Малий іде до мене.

— Я віршик розповів, — каже гордо. — Дядько мене похвалив… 

— Я тобою пишаюсь, — відповідаю я. Але відчуття таке, ніби я перебуваю в двох шарах реальності. Тут і в минулому. Там де було спекотне літо і наші тіла, що тягнулися одне до одного. Відірвати погляд від Кіра так складно.Ніби на ньому магніт.  

— У тебе талановитий малий, — погоджується Кір, він все чує, хоч стоїть трохи далі. 

— У нього гарна генетика, — відповідаю я. — Як ти? — питання виривається раніше, ніж я встигаю прикусити язика. Ну але це ж нормально? Ми стільки років не бачилися. Нормально запитати в старого знайомого як у нього справи? Переконую сама себе в цьому. Але серце все ще стрибає нерівно і б’ється об ребра. 

— Потихеньку, — він зітхає, і знову уважно дивиться то на малого, то на мене. — Мав тут виступ. Зараз їду далі в офіс. 

— Ясно, — киваю. Тягуча і неприємна пауза. Ми все ще дивимось одне на одного. Можна сказати, непристойно. Особливо з мого боку. Ще подумає, що я щось хочу. — Гарного дня, — знаходжу нарешті пристойну фразу. Але знову не втримуюсь: — Передавай привіт дружині….