Розділ 11

Мирон

Ця жінка або абсолютно позбавлена інстинкту самозбереження, або божевільна. Я розраховував на будь-яку реакцію, коли виклав їй козир із пропискою на «Річковому Кварталі»: на паніку, виправдовування, брехню.

Але Матвійчук навіть оком не веде. Стоїть перед моїм столом із такою бездоганно гордою поставою, наче весь мій авторитет і влада для неї – порожнє місце. Жоден м'яз на її обличчі не видає страху. Натомість вона дивиться на мене прямо, з холодною, майже відчутною на дотик зневагою, і спокійно б'є у відповідь.

– Я думаю, пане Яроше, що навіть якщо ви виженете всіх людей і зрівняєте їхні будинки з землею... це не зробить вас щасливим. А ваш новий ТРЦ не стане від цього більш прибутковим. На чужому нещасті та сльозах успішний бізнес не побудуєш. Рано чи пізно цей скляний монстр все одно поверне вам увесь той біль, який ви закладаєте в його фундамент.

Щасливим? Щастя – це дешева, красива ілюзія, вигадана людьми. Його не існує. Це ранковий туман, який безслідно зникає, варто лише зіткнутися зі справжніми проблемами.

Колись давно я теж грав у ці сопливі ігри – намагався бути хорошим чоловіком, зразковим батьком. Рівно до того дня, поки підла й продумана брехня моєї колишньої дружини не випалила все моє життя до тла, розтоптавши будь-які ілюзії. Наступну крапку поставила аварія. Операція на серці, дві важкі на хребті... Хірурги заново зібрали мене по частинах. А здатність щось відчувати просто вимкнулася, як непотрібна опція. Мені стало абсолютно начхати на людські драми, на їхні сльози чи будинки. Я навчився будувати імперії на руїнах саме тому, що повністю ліквідував у собі вразливість.

З її особової справи я чудово знаю, що вона теж пройшла через розлучення й сама ростить малого сина. Чергова мати-одиначка. Сподіваюся, у неї принаймні хороша нянька, і це мале нещастя не захворіє, або вона не притягне його сюди, в офіс. Я терпіти не можу дітей. А ще бачу її мотиви наскрізь: Матвійчук прийшла шпигувати, щоб захистити свій куток і свою дитину. Але вголос я озвучу лише її адресу. Розумні мисливці ніколи не викладають усі карти одразу. Я хочу подивитися, як вона викручуватиметься, коли земля під її ногами піде.

– В мене є ще краща приказка, Матвійчук, — мій голос звучить небезпечно хрипко, але кожне слово падає з вагою судового вироку. – Тримай друзів близько, а ворогів – ще ближче.

Я офіційно визначаю її статус. Вона – мій ворог. Шпигунка, якій я не збираюся полегшувати життя звільненням чи передчасними обшуками. Я залишу її тут, на відстані витягнутої руки, під своїм прицілом.

А там побачимо, як далеко вона готова зайти заради порятунку свого будинку. Мені завжди імпонували жінки такого типу. Готові піти на все заради своєї родини чи даху над головою. Вони мають рідкісну, майже вимерлу якість: затяту, фанатичну вірність тому, за що борються. Такі як Меліса не зраджують свій особистий фронт. Шкода, що в наш час таких лишилися одиниці.

Матвійчук не каже більше ні слова. Вона занадто розумна, щоб продовжувати цю марну дискусію, і, думаю, чудово все зрозуміла. Карти кинуто на стіл.

– Будуть ще якісь запитання, пане Яроше? – її голос знову перетворюється на бездоганний, крижаний інструмент професійної секретарки.

– Ні. Підготуй мені документи на завтрашню ранкову зустріч. Поки що вільна.

Вона лише коротко, стримано киває і розвертається до виходу. Я мимоволі проводжаю її поглядом. Спідниця-олівець надто чітко підкреслює її тонку талію та округлі, пружні сідниці. Рухи плавні, впевнені, крізь які пробивається прихована жіноча сексуальність, яку жінка так ретельно намагається сховати за суворим дрес-кодом.

Я різко відводжу погляд, змушуючи себе заглибитися в документи і переглянути фінансові звіти. Треба буде сьогодні ввечері обов'язково випустити пару – або в спортзалі до сьомого поту, або іншим перевіреним методом. А то це вже якийсь абсурд: я починаю відверто заглядатися на дупу секретарки, яка спить і бачить, як би витонченіше мене підставити.