Таємний аромат держслужби

Гра в шпигуна, або Нотатки людини з добрим носом

Передмова

Я довго не збирався це писати.

Потім передумав. Тому що шкода тримати в собі те, що працює.

Більшість людей проживають своє життя у режимі фонової програми. Не сплять — але й не цілком прокинулися. Ходять на роботу, кивають начальнику, дивляться в телефон у черзі. Помирають, так і не встигнувши як слід здивуватися. Це, загалом, нормально. Статистично.

Є інший варіант. Він не вимагає ні guru, ні retreat у горах, ні підписки ні на що. Вимагає тільки одного — одного разу по-справжньому доторкнутися до чогось, що явно більше за тебе. Подвір'я, куди не планував заходити. Запах, що не вписується в логіку дня. Тиша, яка поводиться як жива істота.

Одне таке торкання — і всередині щось вмикається. Ривком. Наче все життя жив при світлі нічника, а тут хтось відкрив ставні. З'являється міць — не метафорична, а цілком практична. Ти починаєш впливати на те, на що раніше лише реагував. Люди навколо відчувають це раніше, ніж розуміють.

Ця книжка саме про це. Заодно — про схованки, подвір'я, дивних людей із п'яти країн і вміння тихо рухати долю чиновника в потрібному напрямку через запах. Звучить як маячня. Але маячня — це те, що не працює. А це працює.

Ну і — за вас. За те, щоб нога хоч раз охайно повернула сама. І щоб відкрився новий шлях.

Частина I. Дитячі рекогносцировки

Все почалося з книжки. Не уточнюватиму якої — досить сказати, що йшлося про резидента, явочні квартири і людину, що вміє розчинятися в місті. Мені було одинадцять років, і наступного ранку я вийшов у двір із відчуттям, що життя набуло таємного змісту.

Ось підворіть, яку знають усі. А ось — вузький прохід між гаражами, про який знаємо тільки ми з котами. Якщо нирнути туди, вийти на паралельну вулицю, звернути праворуч і через пустир — можна дістатися бібліотеки, жодного разу не потрапивши на очі Серьозі Хомуту та його компанії, що пасуться біля магазину з двох до п'яти. Це була моя перша оперативна розробка.

Я завів зошит. Малював схеми. Відзначав час — коли двір безпечний, коли становить загрозу. За трансформаторною будкою знайшов цеглину, що трохи висувалася зі стіни — в утворену нішу вміщувалася сірникова коробка, монета, складений папір. Там я ховав записки. Ні для кого, просто так. Перша в житті схованка.

Приблизно тоді ж завів колекцію. Не марки, не монети — етикетки від сірникових коробок. Радянські, кольорові, з літаками і білками, і «Олімпіадою-80». Дорослі такі речі викидали, не дивлячись. Я підбирав. Коробок у мене скопичилося штук сорок. Але тримати їх удома здавалося неправильним — надто на виду, надто доступно. Я хотів схованки зі справжнім вмістом.

Знайшов місце біля старого сараю на краю двору: дошка в нижньому ряду трималася на одному цвяху й легко відходила. За нею — пил, трухлятина і рівно достатньо простору для бляшаної коробки з-під монпасьє. Туди й сховав. Закрив. Пишався собою кілька днів.

Через два тижні коробки зникли. Дошка стояла на місці, бляшанка лежала на місці — але порожня. Хтось знайшов, узяв і нічого не сказав. Найобразливіше — не сказав. Отже, знав, що не можна було брати.

Я довго думав, у чому помилка. Місце було надто очевидним — дошка, що відходить, кидається в очі саме тим, хто шукає. Треба було прибрати всі ознаки порушення, зробити так, щоб жодної дошки, жодного натяку. Другу схованку я влаштував інакше: у щілині між коренями старої акації, прикрив шматком кори, зверху накидав листя — не спеціально, а наче само нанесло. Пролежала та закладка майже рік. Знайшли й її.

Після другого провалу я зрозумів: двір — погане місце. Надто багато очей, надто багато людей, яким нема чим зайнятися. Справжня схованка має бути там, куди дорослі не ходять без причини, а діти не здогадуються зайти. Я почав освоювати маршрути: прохід за трансформаторною будкою, пустир за гаражами, вузька щілина між брандмауером і парканом будови. Три схованки, три різних райони. Жодну більше не знайшли.

Мати дивилася на мої самотні прогулянки з нехорошою підозрою. Вважала — курю. Я не курив. Я картографував.

До чотирнадцяти років гра стала серйознішою. До шпигунських романів додалися Стругацький і Лем. З'явилося смутне відчуття, яке я тоді ще не вмів формулювати: деякі місця знають про тебе більше, ніж ти про них. Кут старого будинку на Садовій, де повітря завжди на півградуса холодніше, ніж має бути. Двір-колодязь на Першотравневій, куди я одного разу зайшов випадково і простояв хвилин двадцять, не розуміючи навіщо.

Для таких місць завів окремий зошит. Не для маршрутів — для вражень.

Потім прийшли гормони, дівчата, інші неминучості дорослішання. Зошити залишилися в шухляді стола.

Частина 2. Автомобіль як знаряддя забуття

У двадцять три роки я купив першу машину — стару, гримучу, гаряче кохану — і щось незворотно змінилося. Пішки йдеш — місто дрібне, докладне, майже домашнє. За кермом — воно розгортається як карта, яку гортаєш швидко й недбало. Шпигунські ігри скінчилися. Почалося доросле життя з його обов'язковою програмою: робота, гроші, суєта.

Але іноді, паркуючись у незнайомому районі, я помічав: ось це подвір'я. Зупинявся. Заходив. Стояв. Потім їхав далі й не міг пояснити навіщо. Спишемо на атавізм, вирішував я. Пережиток дитячого зошита.

Закордон почався в тридцять. Спочатку відрядження, потім сам. Варшава, Прага, Лісабон, Тбілісі, одного разу Мексика.