Знову озирнулась, нікого немає. Та що за чудасія така? Хтось кликав мене, напевне почулось, дійшла я до такого висновку. Можливо це галюцинації чи можливо я попала в псих лікарню і це все моя уява? Чи це якийсь сон? Мої думки перевав знову цей голос.
— Ти глуха чи що? – цього разу голос був розлючений.
Я мовчки стояла, нічого не розуміючи. Почулось розлючене шипіння, дуже схоже на те як в тієї змії, що мене вкусила багато років тому. Я подумки надіялась, щоб то була не змія. Перелякано поглянула собі під ноги. Але удача мені не посміхнулась. Адже там була змія з золотою лускою і рубіновими очима.
— Ти ще довго будеш на мене витріщатись так перелякано? – Запитала червоноока.
Змія говорить? Що за чудасія? Дурний сон чи що? Все ж, краще я звідси втечу.
В цю секунду я отямилась і рванула із місця і побігла щосили, не розуміючи куди бігши. Ноги все ще боліли, але крізь силу я бігла, адже там змія і це на секундочку, мене дуже мотивувало тікати. З часом яскраво-зелена, м'яка трава, змінилась на тверду, кам'янисту землю по, якій було тяжко бігти.
Подеколи Траплялись сухі, чорні, без листя дерева, які мали доволі моторошний вигляд. Зупинилась, коли не було сил бігти. Надіюсь, що я втекла від повзучої, міркувала я. Я знову почула шипіння тільки за собою. Я перелякано обернулась. Там була ця ж змія, тільки вона була набагато більша за мене. Я голосно скрикнула і впала то чи із переляку, то чи з несподіванки. Я боляче вдарилась головою об камінь, від чого і знову втратила свідомість.
Я отямилась в небі на білій, м'які хмарі. Де я взагалі? І що я тут роблю? Туманно згадувала все що трапилось, голова і ноги все ще боліли. Я повільно підвелась на ноги. Оглянулась і знову ця змія, тільки вона була невеличка за розміром.
— Я бачу ти отямилась.
З переляку я почала задкувати. Змія говорить та й виглядає не так як всі змії, хоча може це такий вид. Адже біологію я знаю погано. Напевне вона отруйна і небезпечна. Але, щоб змії говорили такого не буває
Відходячи назад, я зрозуміла, що стою на краю хмари. Обережно обернулась і подивилась із хмари вниз не землю. Відстань велика, не втекти. Хоча, я думаю це сон, веселки, хмара, на якій я стою, змія, яка вміє говорити такого не буває. Я зістрибну із цієї хмари і сон повинен закінчитись, мені завтра, ще на уроки потрібно іти, через сон я можу проспати навчання, тим більше я завжди мріяла зістрибнути із парашутом, хоча б увісні зістрибну тільки із хмари і без парашута, думаю особливої різниці нема
Я не вагаючись стрибнула. Логічно, що змія мене не зупиняла. Вітер свистів у моїх вухах. Я відчувала себе птахом, падаючою орлицею, яка підніметься майже біля землі. Тільки я не орлиця і я не вмію літати, і не піднімусь, хіба що зі свого ліжка коли прокинусь. Земля стрімко наближалася, коли Я була майже біля землі, хтось мене схватив і тримав мене в повітрі. Ех, не суджено моєму сну зараз закінчитись. Це була знову ця змія, лишень у неї звідкись з'явились крила і вона була схожа на дракона. Але їх точно, не буває.
— Тобі жити набридло? Ти торкалась веселок до яких небезпечно торкатись, благо вони зникали від твого дотику, а не телепортували тебе в рандомне місце, в якому більше всього може бути небезпечно. Тікала від мене і попала в небезпечне місце там де, якби не мій щит тебе роздерли б на шмаття. Потім стрибнула із безпечної хмари, на яку я тебе телепортував, думаючи що це сон. Але я тебе розчарую це не сон, а реальність. ти мало не загинула декілька разів. Я не можу тебе постійно рятувати. – розлючено гримала змія.
— Відпусти мене. – по благала я, адже вона досі мене тримала в повітрі, знущаючись.
Змія мовчки не відпускала мене. Тоді я почала вириватись. Від чого розізливши її ще більше.
— Якщо не будеш від мене тікати, через свої фобії. А я тобі не зроблю шкоди. І виловлювати я тебе не збираюсь. Тоді можливо і відпущу.
Відредаговано: 16.03.2024