Розділ 14

СЕРГІЙ 

«…серцева недостатність… раптова зупинка… ми реанімували сорок хвилин… Сергію Олександровичу, мені дуже шкода…» 

Шкода. Йому шкода. Телефон вислизнув з моїх пальців і глухо вдарився об землю, але я цього навіть не помітив. Я дивився на свої руки. Ті самі руки, якими я брав завдаток у мертвого Климчука. Руки, які я забруднив, щоб врятувати її. І все дарма. Я не зміг врятувати її. Я запізнився.

— Сергію? — голос Насті пробився крізь вату в вухах, її рука несміливо потягнулася до мене. — Що сталося?

Я підняв на неї очі. Я бачив її, таку живу, теплу, освітлену місяцем, і ненавидів себе за те, що зараз принесу в її світ цю темряву. 

— Моя сестра, — мій власний голос звучав як скрегіт металу по склу. — Її більше немає. 

Я не пам’ятаю, як підняв телефон. Не пам’ятаю, як мої ноги, що стали наче ватяні, несли мене до машини. Світ навколо перетворився на німе, розмите кіно, де кадри змінювалися хаотично, без жодного сенсу. Здається, я намагався щось сказати Насті. Щось про те, аби вона йшла додому. Що я впораюся сам. Що їй не треба бачити мене таким — розбитим, знищеним, пустим. Але слова застрягли в горлі, здушені тим нелюдським виттям, яке рвалося зсередини, але так і не вийшло назовні.

Настя не пішла. Вона просто сіла на пасажирське сидіння, мовчки пристебнула ремінь і накрила мою крижану руку своєю теплою долонею. Цей дотик був єдиним, що тримало мене в реальності, поки я гнав джип нічною трасою назад до міста, порушуючи всі можливі швидкісні режими. Я мав встигнути. Хоч розум і знав, що вже пізно, серце — дурний, впертий орган — відмовлялося вірити. 

Лікарня зустріла нас тією ж байдужою білизною. Я не пам’ятаю, як ми пройшли коридорами. Пам’ятаю лише тепло маленької долоні Насті в моїй руці. Вона не відпускала мене ні на секунду.

Вероніка лежала тихо. Вже без крапельниць. Така маленька, така неприродно спокійна. Здавалося, вона просто спить, втомившись від боротьби. Я впав біля її ліжка на коліна, уткнувшись лобом у холодну руку сестри. Я не плакав. Сліз не було. Була лише чорна діра всередині, яка засмоктувала все світло, всі надії, весь сенс.

Я запізнився.

— Ми зробили все, що могли, Сергію Олександровичу. Криза настала миттєво. Тромб. Навіть якби операція була призначена на вчора… це навряд чи щось змінило б, — лікар Рудик говорив, а я чув лише шум у вухах. — І ще… — лікар зам’явся, відводячи огляд. — Щодо грошей. Ми повернемо завдаток. Бухгалтерія підготує документи завтра.

Гроші —  це останнє, що зараз хвилювало мене.

Мені видали її речі в прозорому пакеті. Він був легким. Майже невагомим. Старенький телефон із тріснутим екраном, гребінець із кількома темними волосинами, навушники, рожевий блокнотик. Я дивився на цей пакет, і мене накривало такою чорною хвилею провини. Усе, що залишилося від моєї сестри, вмістилося в один довбаний пакет…

Наступні дні злилися в одну суцільну сіру пляму. Я щось робив, кудись дзвонив, замовляв труну, домовлявся про місце на кладовищі. Я функціонував.

Похорон був тихим. Тільки ми втрьох: я, Настя і Галина Петрівна. Більше нікого не було — наші далекі родичі давно забули про наше існування, а друзів у Вероніки майже не залишилося через хворобу.

Коли все скінчилося, я хотів сісти в машину і зникнути. Просто їхати, поки не закінчиться бензин, а потім… я ще не придумав, що потім. Але бабуся Насті просто стала перед капотом мого джипа. Маленька, сива, але непохитна, як скеля.

— Куди ти зібрався? — суворо запитала вона, і в її голосі не було жалю, тільки твердість. — Топити горе в горілці чи шукати собі смерть на дорозі? Не пущу, — взяла мене за руку. Її долоня була шорсткою, спрацьованою, але такою теплою, що хотілося притиснутися до неї щокою.  — Ти тепер один, Сергію. А у нас із Настунею хата велика. Місця вистачить.

— Я не можу нав’язуватися... 

— А хто тебе питає? 

Хотів заперечити. Хотів втекти у свою нору, запити, забутися. Але подивився на Настю. Вона дивилася на мене з таким благанням, що я просто здався. У мене не було сил сперечатися. У мене взагалі більше не було сил...

Я й не помітив, як минуло два тижні. Я жив у маленькій кімнаті в будинку Галини Петрівни, вікна якої виходили в сад. Намагався бути корисним, тому допомагав по господарству — рубав дрова, полагодив паркан, перекопав город, робив будь-яку фізичну роботу, аби тільки не думати. Втомлене тіло давало хоч якусь гарантію сну без сновидінь. 

Сьогодні я взявся за старий горіх, який давно треба було спиляти, бо він загрожував впасти на сарай. Галина Петрівна намагалася заперечити, казала найняти когось із місцевих, але я просто мовчки взяв сокиру. Сонце пекло немилосердно. Я скинув футболку ще годину тому, і тепер піт стікав по спині гарячими струмками.

— Ти так землю наскрізь прорубаєш, — пролунав голос збоку.

Я завмер із піднятою сокирою, важко дихаючи. Груди ходили ходором, повітря зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби. Повільно опустив інструмент, увігнавши лезо в колоду, і обернувся.

Настя стояла за кілька кроків, тримаючи в руках склянку води. На ній були короткі джинсові шорти й легка синя майка на тонких бретельках, яка більше відкривала, ніж ховала. Червоне волосся було зібране у недбалий хвіст, кілька пасм вибилися і прилипли до шиї. Блакитні очі ковзнули по моїх плечах, затрималися на грудях, де, мабуть, чітко проступали м’язи від напруги, спустилися нижче, до преса, вкритого потом, і до доріжки темного волосся, що зникала за поясом низько опущених джинсів. Вона ледь помітно ковтнула слину. І цей маленький, мимовільний рух подіяв на мене сильніше, ніж якби вона торкнулася мене.