Розділ 17

     Перше ранкове світло прорізало густу туманну димку лісу, позолотивши іржаву броню старого корабля. Закінчивши завантажувати НРК знайденими приладами та запчастинами, Ані та Ілан вийшли з корабля на свіже повітря.

     ​Прямо перед виходом, у променях ранкового світила, лежала масивна туша вбитого вночі звіра. У денному світлі вона виглядала ще грізнішою: густа чорно-руда шерсть, міцні кістяні нарости та величезні лапи з пазурами, здатними розірвати метал.

     ​Ані зупинилася поруч і замислено подивилася на поверженого хижака.

     ​- Знаєш, Ілане... - тихо мовила вона, присідаючи поруч із твариною. - Я згадала, що розповідав нам Калу про закони цього світу. Якщо місцеві аборигени вбивають дикого звіра - навіть захищаючи власне життя - вони обов'язково проводять священний ритуал подяки Духам лісу. Для них це не просто здобич чи загроза, це частина балансу.

     ​Ілан, витираючи долоні від бруду, примружився й подивився на велику тушу:

     ​- То ти пропонуєш забрати її з собою?

     ​- Саме так, -кивнула Ані. - Залишити її тут гнити було б неповагою до місцевих традицій. Якщо ми доставимо її в поселення, вождь Атрем та Шаман самі приймуть рішення, як вчинити: проведуть ритуал, віддадуть шану Духам лісу, а хутро й м'ясо пустять на користь мешканцям поселення. Для них це буде знаком, що ми поважаємо їхні звичаї.

    ​- Ідеологічно це дуже правильно, - посміхнувся Ілан, підкочуючи антигравітаційну платформу ближче. - Але, відверто кажучи, якби не наш новий НРК, ми б цю тушу навіть з місця не зрушили.

     ​Спільними зусиллями, за допомогою силових затискачів та маніпулятора платформи, вони обережно навантажили масивного звіра на НРК поруч із контейнерами із знахідками. Платформа з легким, ледь відчутним гудінням відкоригувала баланс, утримуючи важкий вантаж у кількох сантиметрах над землею.

      ​Тепер їхній маленький кортеж був повністю готовий до повернення. Вони не лише знайшли цінні речі й урятувалися від небезпеки, а й поверталися до поселення з трофеєм, який зміцнить їхню дружбу з місцевими жителями.

     - Ну що, - Ілан поглянув на світило, що сходило у небі, й посміхнувся Ані, - пора повертатися нагору. Аборигени, мабуть, уже готують нам поминальне багаття. Здивуємо їх?

     ​Ані впевнено кивнула, тримаючи руку на сумці з щоденником:

     - Здивуємо. Нам є що їм розповісти.

​      Місцеве світило вже повністю зійшло, заливаючи ущелину золотим світлом і розганяючи залишки нічного туману.

     Зворотна дорога до селища здавалася набагато легшою. Спочатку вони піднялися вгору з ущелини, в якої знаходився старий корабель, і Ілан впізнав стежку, якою ввечері його вів Калу. Вдень ця стежка вже не здавалася страшною й достатньо швидко привела їх до поселення.

     Місцеве світило вже високо піднялося над кронами велетенських срібних дерев, коли на околиці селища з'явився дивний кортеж. Попереду впевнено йшла Ані, а за нею, плавно оминаючи коріння та кущі, рухався Ілан, який легко спрямовував перед собою антигравітаційну платформу.

     ​Але для мешканців поселення, які вийшли їх зустрічати, це видовище виглядало абсолютно магічним і навіть лякаючим.

       ​На платформі, зависнувши у півметра від землі й безшумно пливучи по повітрю, «летіла» гігантська туша лісового кістяного ведмедя — найнебезпечнішого хижака цих хащів Нижнього світу. Самого механізму НРК під масивним тілом звіра та металевими контейнерами з відстані практично не було видно. Здавалося, ніби Ілан просто веде за собою на невидимому повідку паруючого в повітрі мертвого монстра.

     ​Першими їх помітили діти, які грали на галявині. Вони голосно закричали, і за лічені секунди на центральну галявину почали збігатися десятки жителів селища. Вони зупинялися на безпечній відстані, приголомшено затамувавши подих. Дітлахи з переляканим захватом ховалися за спини дорослих, вказуючи пальцями на «летючого звіра».

     ​Калу, який прибіг разом з дружиною, лише захоплено похитував головою, розглядаючи з близька силует звіра й намагаючись збагнути дивовижні технології прибульців.

     ​Назустріч нашім героям у супроводі Шамана поважно вийшов сам вождь Атрем. Його зазвичай суворе й непроникне обличчя на мить застигло в глибокому здивуванні. Вождь повільно зупинився, перевівши погляд з гігантських ікластих щелеп поверженого монстра на Ілана, а потім на прозоре повітря під тушею, де ледь помітно мерехтіло силове поле платформи.

     - ​Духи лісу... - промовив Атрем, і в його глибокому голосі пролунала непідробна повага. - Я бачив багато див у цих кронах, але щоб людина приручила саме повітря, аби нести свого ворога... Такого ще не бачив.

     ​Ілан м'яко натиснув клавішу на пульті, і платформа з ледь чутним шипінням згасила антиграви, плавно опустивши важкий вантаж прямо на траву перед вождем.

     ​- Це просто вантажна платформа, вождю Атреме, - з повагою пояснив Ілан. - Вона допомагає переносити важкі речі без зусиль.

      ​- Для вас важливі ці речі, - указуючи головою на металеві контейнери, вимовив Атрем. - Але для мого народу важлива перемога над найстрашнішим господарем Ніжнього світу. Ви не лише вижили в його володіннях, а й принесли його тіло до нашого вогнища, -  оглядаючи важкі пазурі звіра промовив вождь.