Розділ 10

«Фенікс» увійшов у верхні шари атмосфери. Спочатку корабель ледь здригнувся.  Потім корпус затремтів сильніше.

На оглядовому екрані темрява космосу почала повільно зникати, поступаючись місцем густому шару хмар. Біле світло розтікалося по склу кабіни, а навколо човника спалахували язики вогню.

- Входимо в атмосферу, - сказала Ані, уважно стежачи за показниками. -Тиск нормальний.

«Фенікс» затремтів ще сильніше.

- Температура корпусу? – Ілан нагнувся ближче до екрану монітора.

- Поки що в межах допустимого.

Ще один поштовх змусив Ілана вхопитися за крісло. - А тепер?

- А тепер я починаю шкодувати, що сказала «поки що», - Ані всміхнулася.

Ілан засміявся. Це був короткий сміх, нервовий і втомлений, але після всього, що вони пережили, навіть він здавався маленькою перемогою.

Раптом у хмарах попереду з'явився просвіт. Крізь нього на мить промайнув блакитний горизонт.

- Бачу поверхню! -вигукнула Ані.

Ілан нахилився вперед. Під ними розкинувся світ, якого не існувало на жодній карті. Спочатку вони побачили воду. Це була велика ріка, що змією  тягнулася до самого горизонту. Сонячне світло ковзало по ній золотими й срібними відблисками.

- Вода... - прошепотів Ілан.

Ані швидко перевірила сканери. – Так, вода. І схоже, прісна.

Вони обоє кілька секунд мовчали. Після їхніх побоювань,  що вони опиняться на невідомої планеті без води й атмосфери, слово «вода» прозвучало майже неймовірно.

А атмосфера?  Є? - запитав Ілан.

Ані вже дивилася на показники. Її очі раптом розширилися. - Кисень є!

- Скільки? – Ілан аж підстрибнув на місті. 

-Достатньо, - вона зробила повторний аналіз. - І немає токсичних домішок у небезпечній концентрації.

Ілан подивився на неї. - Тобто...

Ані повільно усміхнулася. - Тобто ми можемо дихати!

Він засміявся. - Без скафандрів?

- Без скафандрів!

На мить вони просто дивилися одне на одного. А потім Ілан повільно видихнув і підняв руки в молитовному жесті. – Слава всім Богам Космосу! Ми вижили.

Ані засміялася. - Ще ні. Спочатку нам треба приземлитися. 

На екрані спалахнув сигнал.

- Ілане, тримайся, підходимо до поверхні! - Ані перевела «Фенікс» у режим посадки.

Під ними відкрився зовсім інший краєвид. Зелені рівнини. Сріблясті річки. Високі скелі. І величезний ліс, що займав цілий схил долини.

Ані мимоволі зменшила швидкість. – Дивись якій ліс!..

Ілан не відповів, бо він теж прилип до головного ілюмінатора. Тому що ліс був прекрасний.

Дерева здіймалися на десятки метрів, а їхні крони світилися сріблястим кольором. Листя відбивало сонячне світло так, ніби кожне дерево було вкрите тонкими металевими пластинками. Вітер прокочувався лісом і срібні крони рухалися хвилями. Здалеку здавалося, що перед ними лежить величезний океан із живого срібла.

- Неймовірно, - тихо сказала Ані. - Такого я ніколи не бачила.

Вони на кілька секунд забули навіть про посадку. Але комп'ютер швидко повернув їх до реальності.

- Висота триста метрів! - Ані взяла керування обома руками. - Готуй парашути.

Ілан перевірив систему. - Готові.

Човник почав швидко втрачати висоту.

Ані стиснула зуби і активувала систему.  -  Зараз!

За корпусом із гуркотом розкрилися посадкові парашути і «Фенікс» різко смикнуло. Швидкість почала падати і човник хитнувся вбік.

- Нас тягне на ліс! - Ані намагалася втримати курс, але вітер був сильнішим, ніж прогнозували сканери. - Ми сядемо прямо на дерева!

Ані різко змінила положення парашута і човник почав повільно розвертатися. А величезні срібні крони наближалися.

Ось перші верхівки дерев ударили по днищу і «Фенікс» нахилився. Кілька гілок ковзнули по корпусу. А потім човник, важко провалившись крізь срібне листя, приземлився на невелику відкриту галявину біля самого краю лісу.

Удар був сильним. Таким, що корпус «Фенікса»  здригнувся.

А потім настала тиша. Повна. Незвична.

Ані ще кілька секунд не рухалася. Її руки лежали на штурвалі. - Ми сіли?

Ілан подивився на показники. - Здається сіли.

Ані заплющила очі і повільно видихнула. – І що, ми живі? - вона повернулася до Ілана і раптом засміялася. Не нервово, не від розпачу. А по-справжньому.

Ілан теж почав сміятися.

Ані відстебнула ремені й підвелася. Вона зробила лише кілька кроків, а потім зупинилася. - Ілан...

- Що?

Вона показала на шлюз. - Ми можемо вийти.

Він подивився на неї, а потім обоє одночасно рушили до виходу.

Шлюз відкрився і перше, що вони відчули, був вітер. Він був неймовірний – теплий, чистий. Він пройшовся по обличчях, ворухнув волосся Ані й приніс запах, якого вони не відчували дуже давно. Це був запах живої землі, вологи, рослин, лісу.

Ані зробила обережний вдих. Потім ще один. - Повітря...

Ілан вийшов слідом. Він також глибоко вдихнув. - Нормальне.

Ані подивилася на нього. - Ми справді можемо дихати.

Вона зробила ще один вдих і раптом розсміялася.

Місцеве світило вже піднімалося над горизонтом, і його промені проходили крізь крони дерев. Сотні тисяч срібних листків спалахували світлом. Ліс наче оживав.

- Так, - тихо сказав Ілан. - Схоже, нам пощастило.

Ані подивилася на нього. - Пощастило? - вона підійшла ближче. - Після того, що ми пережили?  Нам ДУЖЕ пощастило.

Дівчина усміхнулася, а потім поклала руку йому на груди. - Я думала, що ми загинемо в тому метеоритному потоці.

Ілан накрив її руку своєю. - Я теж.

- Я  так боялася, - вона підняла на нього очі. - Але найбільше я боялася втратити тебе.

Ілан нічого не відповів. Просто обійняв її і Ані притиснулася до нього, заплющивши очі. Уперше за довгий час їм не потрібно було нікуди летіти, нікуди тікати, нікому відповідати. Навколо не було сирен, аварійних сигналів і безжального космосу. Тільки теплий вітер, шум невідомого лісу і сонячне світло.