ПРОЛОГ. ЗЕМЛЯ, ЯКА ПАМ’ЯТАЛА

Кажуть, колись у Севенвазі було чути, як росте трава.

Звісно, ніхто з тих, хто це розповідав, сам такого не чув. Старі люблять приписувати світові чудеса, яких їм бракує на старість, а діти — вірити їм, особливо коли за вікнами свище гірський вітер і вогонь у печі малює на стінах чиїсь довгі пальці. Та все ж у тій оповіді було щось, від чого люди, навіть посміхаючись, стишували голос. Казали, ніби земля під містом пам’ятає кожне зерно, кинуте в неї з доброю думкою, кожну краплю крові, пролиту зі злості, й кожне слово, після якого вже не можна повернутися до колишнього життя.

Найстаріші мешканці додавали: нічого не бійся так, як угоди, за яку не названо ціни.

Але Ромалі мали іншу приказку. Її не вимовляли над колискою й не повторювали на людях, коли вже темніло. Старі казали: «Найпильніше стережися того, хто прийде без серця й заговорить про твоє». Діти питали, як чоловік може жити без серця, а старші відповідали по-різному. Одні розповідали про володаря, що проміняв серце на корону, інші — про мандрівника, який шукав загублене кохання, аж доки забув, чого саме шукає. Найрозумніші не відповідали взагалі: в казках іноді залишали недомовлене, щоб воно не втратило своєї сили.

У родині старого майстра Тарна берегли клаптик пергаменту з двома рядками незвичної для місцевих говірки. Рава ще дитиною виводила пальцем завитки літер і запитувала батька, чому напис не закінчено. Він говорив, що це лише початок пісні, а решту колись знатимуть ті, кому вона знадобиться. І, щоб дочка не питала далі, брав її за руку й вів показувати, як прищеплюють молоді яблуні. У Рави було досить упертості, аби пам’ятати і незавершену пісню, і місце зрізу на дереві.

На це молодь звичайно відповідала сміхом. У Севенвазі вистачало справжніх небезпек: круті стежки над урвищами, розбурхані річки навесні, каміння, яке після дощу летіло зі схилів, і зима, що часом сідала на перевалах раніше, ніж пастухи встигали звести отари. Навіщо було боятися ще й чужих оповідань?

Тоді місто стояло високо між гір, де світанок приходив із запізненням. Сонце мусило спершу торкнутися далеких вершин, обережно спуститися по темних лісах і тільки потім заглянути у вузькі вулички, вимощені круглим каменем. Улітку стіни будинків віддавали тепло навіть опівночі; восени на дахах лежав вологий туман, а вода в жолобах співала так голосно, наче хтось невидимий перебирав срібні струни.

На ринку пахло гарячими коржами, овечим сиром, яблуками та вовною, яку привозили з верхніх сіл. Виноград ліз по підпірних мурах. Нижче міста простягалися тераси пшениці й жита, а на кам’янистих клаптиках землі, де худий ґрунт ніколи не тримав багато вологи, селяни вперто садили боби, цибулю та трави. Хто мав сад, беріг його, мов другу сім’ю. Хто не мав — просив у сусіда паросток, а потім роками згадував, від кого прижилося дерево.

Місто було не святішим за інші. Тут обважували на ринку, сварилися через межі й іноді не вітали сусіда цілі зими через образу, якої вже ніхто не пам’ятав. Але після першого снігу сварки здебільшого вщухали: до весни треба було ділити дрова, лагодити покрівлю й витягати чужих кіз із власних городів. Люди вміли сердитися, не забуваючи, що завтра їм знову жити поряд.

На північних дорогах щовесни з’являлися вози Ромалі. Їх упізнавали ще до того, як бачили: по тонкому передзвону металевих підвісок, по голосах дітей, які перекрикували одне одного, по запаху мокрої деревини й вогнища. Ромалі кували ножі, лагодили плуги, лікували коней, знали, яке насіння переживе холодну весну і як сховати корені молодого дерева від морозу. Містяни охоче купували їхню роботу й неохоче впускали їх за свій стіл. Діти цих правил не розуміли: коли хтось приносив у двір кошеня чи показував, як вирізати свисток із вербової гілки, походження переставало щось означати.

Так Севенвазі й жило — гамірно, недосконало, по-людськи. І король Арман, що правив ним, вважав це найбільшим своїм багатством.

Про Армана казали, що він здатен вислухати людину до кінця. Для короля то була майже надприродна чеснота. Він знав ціну мовчанню радників, умів читати обличчя купців і ніколи не виносив вироку, не почувши другої сторони. Одного разу два села цілий місяць сперечалися за струмок. Кожне приносило старі грамоти, клялося на святому письмі й вимагало відібрати воду в сусідів. Арман поїхав до них сам, пройшов берегом до верхнього витоку й побачив, що русло замулилося після зсуву. Він наказав розчистити старий відвід і розділити роботу між обома селами.

— То кому належить вода? — спитав староста першого.

— Землі, — відповів король. — А ви поки що тільки сперечаєтеся, хто з вас швидше її висушить.

Люди сміялися з цієї відповіді багато років. Королю подобалося, коли сміялися не зі страху перед ним.

Та справедливість не могла наказати дощу приходити вчасно.

Першого року літо видалося довшим, ніж звичайно. Селяни скаржилися, але не панікували. Восени перемололи менше зерна, зате в підвалах іще стояли мішки попередніх урожаїв. Другого року весна прийшла з холодним дощем, який за дві ночі зніс землю з терас, а потім до серпня не впало ні краплі. Молоді плодові дерева скидали зав’язь. На виноградниках листя скручувалося від спеки. Колодязна вода ставала гіркою, і жінки сперечалися, чи винні старі труби, чи хтось наврочив джерела.

На третій рік у коморах з’явилася пліснява. Там, де зерно вціліло від посухи, його нищила вогкість. Пішли гарячки. Діти відмовлялися від рідкої юшки, бо більше не мали сил її ковтати. Щовечора перед каплицею горіли свічки — спочатку за врожай, потім за хворих, а згодом за тих, кого вже не стало.

І тоді місто змінилося ще до того, як це хтось помітив.

Пекар, котрий раніше віддавав учорашній хліб удовам, почав замикати двері, коли надворі збиралася черга. Сусіди доносили один на одного за прихований мішок жита. На Ромалі косилися дедалі частіше: чужих легко звинуватити, коли страшно дивитися на власне поле. Від слів до каміння залишалося зовсім небагато, й одного ранку старий коваль Тарн знайшов на своєму возі вирізаний ножем знак прокляття.