Букет для дами

Наступного дня, у неділю, Сільвія з родиною таки пішла на річку. Надворі було похмуро й вітряно. Зривався дощ. Але люди вже працювали. У вітровках та ризових чоботях. “Очікування погоди завжди загрожує втратою ентузіазму”, – сказав Левків Тато. Чистили дно. Граблями, лопатами, гарпунами – хто на шо вдався. Човни снували по воді, вивозячи з середини річки на берег віковічне сміття. Там воно пакувалося в пакети й складалося до вантажівок. Роботою керував мер. Він наказав про всяк випадок загородити металевим парканчиком місце Кам’яного мішка, щоб когось ненароком не винесло на підводне каміння і не затягло до ями. Сільвія приєдналася до гурту, який стояв осторонь, на набережній, і спостерігав. Вона наполягла, щоб і Жуль лишився з нею. Одна дама говорила:

-...служби. Це їх робота. Я вже давно не пам’ятаю, щоб людей отак, у свій вільний час, примушували працювати... Мер називається...

-А їх ніхто не примушує. Працюють добровольці, – сказав Жуль. – І я зараз приєднаюся.

-Шт! - вирвалося у Сільвії.

Жуль здивовано глянув на дружину. Біля річки зчинився ґвалт. До гурту підбіг Левко.

-Папі! Папі! Ходімо! Там річку засмокутує! – закричав він.

-Залиш папі у спокої! – суворо наказала Сільвія. – Це не люб’язно. Він розмовляє з дорослими!

-Мамі! Там річку засмоктує! – поворив Левко й побіг до берега.

Гурт одностайно прилинув до дерев’яної огорожі. Папі пустився сходами вниз. Сільвія тільки у долоні сплеснула. Дощ посилився, вітер зміцнів. Жителі Вельєра покинули роботу й стежили за дивиною. Течія змінила напрям. Тепер вода не мчала униз, до Луари. Тепер усі води ринулися до Кам’яного мішка. Певно, води було забагато для проникнення в драконову печеру, під землю. Бо над Кам’яним мішком утворився страшний вир, який втягував у свою воронку гілля, тріски, колоди, навіть задавнений металобрухт. До підводної прірви несло ошалілий річковий народ. Туди ж сунули й човни з людьми. А хто стрибав з човна, того так само нещадно волочило по дну до смертельної підземної брами. Ноа з дідусем були на середині річки, коли вода почала вирувати. Веслувати не було можливості. Маленька Валентина, у рожевому пуховичку, бігла берегом і плакала. Мама Левка наздогнала дівчинку й взяла на руки:

-Вони врятуються... Ось побачиш... Цить, моє котенятко...

Тим часом дідусь Ноа зауважив, що металева огорожа впала й лежить на каменях, обмежуючи вхід до Кам’яного мішка. На певний час вона затримає їх на поверхні.

-Мотузки! Кидайте нам мотузки! – щосили закричав колишній моряк.

Почалася злива. Видимість упала до нуля. Усі на березі, хто міг, хапали мотузки, канати, троси, просто довге гілля й кидали навмання у воду. Кидали  на крики, кидали інтуїтивно, і коли відчували, що на тому кінці вхоплено, тягли до себе. Останні волонтери, нагло заскочені нешастям, вибиралися по пояс в багнюці, тому що вода вже зійшла. Але їх також треба було тягти мотузками або тросами. Бо чорна густа рідина, як баговиння, засмоктувала все й тягла за собою – під землю. Родина Левка товклася у самій гущі рятівників.

Ева не відходили від дідуся. Він кудись дзвонив. Когось запевняв. Але онука бачила, що руки в нього тремтять. Вона вважала, що то від напруги. І тому, коли папі давав чергове розпорядження, Ева повторювала його тим, кому воно призначалося й стежила за виконанням, наскільки було в її силах. Левко з Ноа збирали дітей, що погубилися в сум’ятті, й приводили їх до Старого В’яза. Валентина невідчепним хвостиком слідувала за хлопцями, намагаючись триматися рукою то за куртку одного, то за наплічник іншого. Дітей на той час дорослі для безпеки поєднали одною мотузкою (від руки до руки) і заступали собою від стихії, як могли. Але маленька Валентина мотузці не довіряла.

Спостерігачів з набережної давно здуло, як і не було. Буревій викручував із землі молоді деревця. Видерті з корінням, вони громадилися на дорогах, гепалися в осиротіле річище, котилися по схилах берегів, лякаючи вельєрців. Сільвія сиділа на нижчій перетинці перелазу, учепившись руками за вищу, щоб утриматися. Іти вниз вона не насмілювалася. Жінка боялася лиш одного: що через дощ її руки не зможуть більше триматися за перетинки і буря  просто висмикне її й доправить додому без Жуля. Тому вона мужньо виглядала своїх.

Блискавка розчахнула небо. Друга... Вдарив грім. Лемент, плач, паніка. Узявшись за руки, люди деруться вгору по слизьких схилах і сходах до своїх машин, та вітруган штовхає їх назад. Хто був більш везучий і на машині, давно вже поїхав. Зараз же виїжджати було ще небезпечніше, ніж лишатися.  

Блискавиці миготять безперестанку. А коли розлягається грім, то, здається, що у річищі ворушаться брили і що це вони, насправді, спричиняють цей жахливий гуркіт. 

Сільвія на огорожі молилася, заплющивши очі. За кроною Старого В’яза її не було видно...  І раптом дощ ущух. Жінка розплющила одне око й побачила, як товариство внизу збилося під деревом і щось гомонить, показуючи на болото, що колись було річкою. А зірниці все крешуть навісне небо. А грім усе б’є у свої барабани. А вітер усе творить свої дикі танці.

Аж раптом брили у річищі зрушили й покотилися врізнобіч. Земля задвигтіла. Люди вкотре кинулися бігти нагору, не випускаючи страхувальних мотузок. Жах додав їм сил, і вони – брудні, знеможені, але живі – відсапувалися, як їм здавадлся, уже в безпечнішому місці. Однак мер залишався стояти.

-Папі! Нумо! Чого ти?! Папі! – благала в сльозах Ева й тягла його за руку.