І шо то за Різдво?!

Проте не усі жителі Вельєра були того Різдвяного ранку біля річки Арру. Не було, наприклад, Сільвії – французької мамі Левка. Не було папі-мамі Еви з Ліона. Не було тих, хто полюбляв спати, незважаючи на свята й природні катаклізми. Але вдень, після обіду, усі зійшлися на площі святого Марка, біля церкви. І тепер тим, хто виспався, наївся й вийшов на променад, здавалося, що місто з’їхало з глузду. Повітря бриніло від новин. По-перше, згорів будинок пана мера. Тепер він буде жити у дочки – Деніз. По-друге, береги річки обгоріли, й дивним чином пересунулося каміння в річищі, а гребля скособочилася. По-третє, багато хто з містян пришпилив до верхнього одягу червону троянду, і запах квітів видобував усмішки і з найбільш серйозних облич. І чому тим обличчям бути серйозними у святковий день Різдва? А ба! Як кажуть французи... Тому що “по-третє, по-четверте і по-п’яте” не лізло на голову доброчесній людині. Єдине пояснення могло бути вірогідним – хліб і булочки напередодні Різдва було виготовлено з борошна, ураженого грибком. Так говорила огрядна дама до Сільвії, яка з вибалушеними очима спостерігала суцільне розумове збочення. Сільвія вийшла сьогодні одна, щоб привітати цю свою подругу зі святом, бо чоловік Жуль її чомусь не любив. І що? Сусіди Сільвії, давні знайомі, поважні вчителі зі школи Святої Сесіль та навіть Фабріс і Домінік в один голос стверджували, що рано-вранці бачили білого дракона й гніду кобилу, які зійшли з небес і врятували жителів Вельєра. А потім вони ж підняли з дна Арру червоношкірих дітей, які опісля бавилися й сміялися у повітрі на мотузяних знаряддях, а тоді зустрілися на небі з батьками, узялися за руки й зникли у барвистому веселковому сяйві. І це вже не кажучи про те, що й самі вельєрці ширяли у Різдвяному просторі, як небесні птахи. А червоні троянди виверг на місто саме білий дракон. Тому тепер у них на вулицях стійкий запах троянд. Обнадійливим було лише те, що і дракон, і кобила пощезли в небі разом з потопельниками. Сільвія знемагала від абсурдних казань. Перший раз у житті, у Різдво, вона подумала про Бога. Додому Сільвія поверталася з небогою, яка також обурювалася безглуздим нісенітницям. Небога була вранці біля річки. Зів’ялу траву бачила, каміння у безладді бачила, кульки повітряні бачила, потім насунув густий туман, пішов дощ і виляглась веселка. Усе! А більше нічого... Сільвії стало трохи легше.

Вдома вона Жуля не знайшла, і подалася до дітей – в будинок навпроти. Її чемний стук лишився без відповіді. Коли ж Сільвія прочинила двері, то була вражена не менше, ніж плітками на площі святого Марка. Вона потрапила на вечірку. Музика, голоси, співи, сміх. Сільвія присіла на стілець у маленькій вітальні й через скляні двері спостерігала. Вона не бажала виявляти себе. Вона хотіла подивитися. Сільвія не розуміла цих молодих. Свого сина вона хоч вимуштрувала чемно поводитися, дотримуватися усталених правил. А от невістка – та зовсім без керма. І син, і онук набираються від неї самоуправства й неповаги до старших. Шо то за робота – художник? Що то за книжки – магічні? Що то за сніданок – яєшня?.. І що то за Різдво, коли о десятій вечора уже нікого немає за столом?..

З усіх присутніх Сільвія знала своїх та мера. Пан мер тут?! Але це хоча б не магія.,. Згодом вона зрозуміла, що пан мер тут з родиною. Дорослі сиділи за великим столом – з вином, сиром, оливками. Діти – за столом меншим: з тістечками та цукерками. На відстані, на окремому столику, красувалося Різдвяне поліно. Стіл дітей був ближчим до Сільвії, і вона почала прислухатися. Дітей було четверо: двоє хлопчиків – Левко та Ноа, і двоє дівчаток – Ева старшенька (по ходу, онука мера) і Валентина меншенька (сестричка Ноа). Ева й Левко щось розповідали Ноа й Валентині. До Сільвії долітали тільки уривки фраз:

-... качина... пальчики... річковий народ... Жуссі лише тремтіла... видри виставили дітей... мешканці милувалися... сіті розгризли...берегині заманили в нори... гризти корінці... лякав мечем-трансформером!..нарешті здалися... птахи й ведмідь...тягали...

-Я бачив! Бачив це! – вигукнув Ноа. – Я не бачив ведмедя, але я бачив птахів і темні кучугури!

Його чотирирічна сестричка, довгокоса чорнява Валентина, слухала з такою цікавістю, що майже нічого не їла. Вона відкусила шматочок тістечка й так тримал в роті. Маленька Валентина жваво уявляла собі, як Біла Видра поранила Золотого Окуня і як йому під Бобровою загатою накладали жаб’яче желе на хвостовий плавець. Як розлючена Ондатра притисла лапою Пістряву Форель і вимагала показати місце, де переховують їхніх дитинчат, і як зелені вугрі визволили її. Як рагонди стали нарешті на бік Золотого Окуня, коли видри та ондатри почали розгризати качина. Рагонди давно знали цю страшну історію. І в них також були діти. Але найбільше Валентину вжахнув момент, коли ондатри оточили  Пістряву Форель й Зотого Окуня біля Кам’яного мішка, перед тим викравши вербову сумку. Вони насувалися на них щільною лавою, намагаючись загнати у драконову печеру. Аж тут вихопився із сумки сяйливий меч-трансформер й надавав тумаків по зухвалим пискам... Валентина нарешті проковтнула розм’яклу суміш й запила колою. Та коли Левко подарував кожному за їхнім столом  по чорній пір’їні білої чаплі, Валентина вирішила, що любить його більше, ніж брата.

Сільвія занудилася прислуханням до уривків дитячих казок. За великим столом стало гамірніше, і вона настановила вухо туди. Гості були збуджені й веселі. Голоси лунали радісно й впевнено:

-Ми змінимо наше місто! Завтра кожний з нас вимиє стіни й вікна свого будинку!.. Кожний з нас прибере павутиння на прилеглій території!.. Треба, щоб і сусідні містечка очистили свої ділянки річки від Жуссі!.. Досить робити крони дерев неприродними! Уже набридли ці квадрати та ромби!.. Зняти сонячні панелі з поверхні річки!.. Заборонити карподром! Покалічені рибальськими крючками, карпи гинуть, хоч їх і повертають назад у річку! І треба щось робити із звалищем за Шосейним мостом!.. Залишки радіоактивних шлаків і досі лежать просто неба!..