Різдвяний портал

-Егей! Як нам спуститися?! – залунало звідусіль.

Жителі Вельєра безпорадно чіплялися за мотузки, усвідомивши, наскільки високо вони над землею.

-Пане мер! Ваш будинок горить! – закричало декілька.

Піднебесне товариство так глибоко вдихнуло з переляку, що опустилося нижче й злякалося дужче. А коли видихнуло, й підвело очі, то зауважило на заході хмари – клубчасті, розхристані, бурі. Хмари  сунули щільною завісою. Але ж Різдво... Тож всі сподівалися, що вони несуть рятівний дощ до будинку мера. З неба не могло бути нічого поганого... Раптом дві хмари відокремилися від маси. Вони спочатку розмазалися на обрії двома широкими контрастними смугами, а потім визначилися зі змістом. Білий дракон і Чорний кінь, прекрасні й незбагненні, пливли в напрямку Вельєра. У мотузяній тусовці   зчинилося заворушення.

-Шо воно? Шо то значить? Які вони дивовижні! Це знак? Знак... Щоб менше курили... А я би покатався на котромусь... Треба стрибати якось... Може, не втопимося... Та сидіть уже... Це мер усе придумав. Сюрприз...  Відпускай свою кульку й чіпляйся за мої ноги. Може ж, сядемо...

І таки мер закричав на все небо:

-Не руште! Нас зараз заберуть! Тільки без паніки! Сідайте їм на спини, як підлетять, і лише тоді відпускайте кульки!

Так і вчинили слухняні добропорядні громадяни Вельєра. І вже через якийсь час були на землі. Рятівники, на щастя, не були згустками повітря. Це були цілком собі плоть і кістки.

  Білий дракон  перелетів з берега на дорогу й кивнув порятованому товариству головою на знак чи то вітання, чи то підтримки. Чорний кінь, який зблизька виявився Гнідою кобилою, гарцював у річці й форкав. Він пряв вухами і, здавалося, щось шукав на дні.

-Це Вітронога! – зрадів Левко. – Мамо! Це моя Вітронога!

Але у Мами чомусь по щоках збігали сльози.

-Мамо! Чого ти? Усе ж добре! Це вона допомагала мені! Скрізь! Я вам покажу! Вітронога!

І Левко з усіх ніг помчав до свого вірного товариша...

А в цей час Білий Дракон утягнув ніздрями повітря. Дехто кинувся навіть навтьоки. Але з пащі дракона посипалися червоні троянди, і запаморочливий ніжний аромат оповив вельєрські мости.

-Це Жання! – вигукнула Ева й кинулася до Дракона.

-Жанно! Мамі! Навіщо ти це зробила?! Адже Папі дав згоду! – бігла й кричала Ева.

Папі уже нісся за онукою, перестрибуючи рагонд, бобрів і платників податків. 

-Мамі! – плакала Ева й гладила білу вологу морду. – Мамі... Папі усе зробив...

-Це не Папі. Це ви зробили, діти, – мовила Дракониха. – У вас вийшло... Ваш світ став Світом Надії. Тепер я можу летіти.

У Еви й Папі по щоках котилися сльози.

-Я не повірила твоєму дідусю, Ево.  Я не могла більше ризикувати... – провадила Дракониха. – Я хочу попрощатися. Той, хто з власної волі став драконом у Світі Драконів, а потім порушив священий Закон послуху, мусить піти.

Ева ридала. Вона обіймала голову Драконихи, виціловувала їй око, витирала її сльози.

...А цієї ж години Гніда кобила стояла в річці й била копитом. Левко  підбіг до неї і обійняв:

-Я знав... Я знав... В іншому світі не можна просто зникнути... Я дякую тобі, моя Вітронога!

Вітронога понюхала Левкові голову, пройшлася губами по обличчю, а потім положила морду на плече. Левко гладив їй шию, спину й промовляв:

-Ну чого ти? Ходімо, Вітронога! Я тебе покажу усім! Тепер можна! Ніхто не здивується! Ми вже живемо у Світі Надії. Ти це знаєш?

-Тут, у воді, де я стою, жевріє іскра... – зашептала йому у вухо Вітронога. – Це обгорілий уламок мого меча... Твого меча-рукавички... З Хортиці... Пірни... Поклади у свою сумку...

А Ева плакала й простягала до Драконихи свої тоненькі руки.

-Мамі!

Мама Еви – Деніз – плакала також. Сьогодні вона знову почувала себе живою й розумною, як колись у дитинстві. Тато Еви обіймав обох своїх дівчат, і сереце його краялося співчуттям. Він відчував, що поруч з його життям крокує щось надважливе і що воно ось-ось відкриється йому...

А Левко хвильку здивовано дивився на Вітроногу й пірнув. Біля ніг її тліла вуглинка. Левко вхопив камінець, випірнув і зі сміхом показав його Гнідій. Вітронога кілька разів лагідно  заіржала. У голові Левка промайнуло: “Бережи його... Прощавай...” Гніда притулила свою голову до голови Левка. Хлопчик прошепотів: “Ти – Уля...” Він обхопив ту милу голову руками, і раптом скочив Вітроногій на спину.

-Нумо, Вітронога!..

А цієї миті Дракониха смикнула крилом, і щось чорне й розкошлачене  впало до ніг мера. Він підняв ще гарячий клубок чогось зотлілого. То була річ зі згарища. То була Книга Світів.

-Це ти зробила, – тихо промовив мер.

-Ево, – сказала Дракониха, ніби не чуючи його, – ти мусиш дочитати цю книгу до кінця. І тоді ми зустрінемося знову... Прощавайте...

А Вітронога вихором пронеслася над річкою, катаючи останній раз свого любого вершника. І жителі Вельєра кричали та аплодували їм услід. Потім Гніда хвильку погарцювала серед Левкової рідні, до кожного торкнувшись частинкою свого гарячого тіла.