Віднайдена радість

Ева невтішно ридала. Ліла, яка видерлася дівчинці на руки, рожевим язичком вилизувала їй обличчя. Левко Окунь задумано дивився на річку. Вони перемогли, але і втратили. Вони подолали Жуссі, зупинили Дракона, але тепер Левко Окунь був упевнений, що над їхнім - вельєрським - світом зависла небезпека набагато страшніша, ніж Жуссі й річковий Дракон Пелюда. Разом з Ведмедем випарувалася й радість... А ще Біла Чапля... І Вітронога... І Білий Лосось... Бідний Папі... Люба Вітронога...

Вогняний птах сів на уламок понівеченого мосту й возгласив, тріпочучи вогненними крилами:

-Кукаріку!

Дабітюд ледве встиг схопитися руками за арматуру. Перший промінь сонця повернув йому колишній вигляд. Тепер він теліпався над річкою, і думав: «Попереджала ж Видра». Сонячне проміння ковзнуло й по Дракону, який був щільно заснований павутинням. Глиба здригнулася, захиталася, але всі вже так втомилися, що навіть не здивувалися. Тільки Ева заходилася бити францискою химерний кокон. Вона кричала:

-Та шо ж це таке?! Цьому прийде кінець чи ні?! Ось тобі! Тримай!

Левко з надією розглядав пластикового меча, якого зазвичай лишав як запоруку повернення зі світів, і рогатку Ноа. Ніколи не знаєш, що спрацює в іншому світі. І раптом Ева охнула й випустила франциску. Кокон розкрився, явивши щось сліпучо яскраве та барвисте. З брудної шкаралупи випурхнув прозорий Дракончик. Драконеня. У променях сонця воно мінилося й заходилося сміхом, як дитина. В прозорому його тілі плавав Білий Лосось. Спочатку Дракончик зняв Ноа з арматури та опустив його на землю. Потім він з'єднав дві недолугі руки, і міст знову став Модерним.

-Папі! – закричала Ева

Вона ухопила триколор і почала розмахувати ним перед Дракончиком.

-Егей! Там Папі! Папі! Дракончику! Любий! Зроби щось. Поверни дідуся. Милий скляний дракончику!

У грудях Кришталевого Дракончика (а він був кришталевий) відчинилося віконце, звідки випав Білий Лосось. Він упав прямо в річку, виринувши справжнім Папі в мокрих джинсах і футболці. У руках колишній мер тримав окуляри. А на голові в нього не було жодної волосини. Ева кинулася до нього: 

-Папі... Іх... Іх...  Чого ж ти не тримався за леєри? – схлипувала Ева, обіймаючи дідуся.

-Все добре, моя дівчинка... Я не міг... Все добре, - тихо промовляв Папі, і теж сміявся крізь сльози. – Що? Некрасивий тепер твій папі?

-Красивий, – щасливо усміхнулася Ева.

І всі засміялися. Хто як умів. Левко і Ноа, взявшись за руки, сміялися радісно, ​​дзвінко та щербато. Птахи – розкритими дзьобами. Рагонди – оголивши жовті зуби. Бобри - осідлавши вже приборкані колоди. Видри з дитинчатами тріумфували найголосніше - тріщали, свистіли, вили й кричали, копіюючи весь бомонд. Але найголосніше заливався Кришталевий Дракончик. Він злетів високо в небо, і звідтам пускав дзвіночки – мелодійні та веселі. Вони падали з неба прозорими запашними пухирцями й розчинялися у річці. Пахло трояндами. Ноель знову сипав з неба сніжинками, сміхом та кіндер-сюрпризами. З будинків повибігали діти та заходилися їх ловити. З кіндерів вони витрушували цукерки. Ці цукерки миттєво збільшувалися, надимаючись різдвяним повітрям, і лопалися, розсипаючи кисло-солодкі льодяники. Тоді відразу з’являлися кульки в подобі улюблених мультяшних героїв – покемонів, принцес, ніньзя-го, панди Кунг-фу, чудової компанії з Льодовикового періоду та інших дивних істот. А в середині у них вистрибували справжні шоколадні смаколики. Піднімалося сонце, і небо забарвилося синьо-червоно-жовтими кольорами. А до річки з усіх боків спішили мами, тата, бабусі, дідусі й кричали:

-Яке диво! Як чудово! Щасливого Різдва! Сніг! Сніг!

Левко Окунь, Ноа та Ева також втішалися в оточенні своїх родичів.

-Я ж казав, що приготую для вас подарунок! – гукав Левко до усміхненого й трохи розгубленого Папі.

Мама й Тато, обійнявшись, милувалися Левком і сміялися. Ноа показував своєму дідусю джингу й махав руками, як птах. А той згинався від реготу. Ева скрутила із чорної сукні чалму й припасувала її на голову дідуся. Її мама й тато сміялися, хоч і не розуміли, як це можливо. І нікому в голову не приходило глузувати з мера у чалмі.

-Пане мере! Пане мере! А ви звільните наші родини від податків, як колись родину Жанни Ашетт? – закричав крізь сміх Левко. – Ми ж теж місто врятували!!

І усі знову сміялися, хоч і знову не розуміли, як це можливо. А може, через те, що дуже добре розуміли, що це неможливо. А потім кожному  вельєрцю до рук прилетіла повітряна кулька, в середині якої, крізь блискучу хуртовинку, дивилася дитина й посміхалася. І кожний дорослий впізнавав себе маленького, усміхався собі маленькому й притискав кульку до грудей. Коли кульки лопалися, розпорошуючи сріблястий щасливий сміх, то виринали з повітря інші, і в них кожний дорослий  міг побачити найщасливіші миті свого життя. Незабаром стрічки на кульках перетворилися на мотузяні драбинки, гамаки, гойдалки – залежно від віку й уподобань. І коли власники повітряних кульок належним чином опановували їх використання, кульки негайно здіймалися в небо. І там, у чистому морозному повітрі, люди, як небесні птахи, ширяли й заливалися щасливим безтурботним сміхом – хто лежачи, хто сидячи. Діти на мотузяних драбинках, як на скейтбордах, регочучись ганяли одне за одним,  шаленіючи від швидкості та захоплення.

Нарешті, налітавшися й нагаласувавшися, поважні чоловіки та жінки, розглядаючи улюблене місто з висоти, зауважили: