Пекучий камінь

-Друже! Чого ти? Ми перемогли! Ти не радієш?! – підбіг Левко до Ведмедя.

Пернатий Дабітюд намірився по-дружньому сісти Ведмедю на голову, але той сердито прогнав його. Тоді птах ображено перелетів на інсталяцію, яка нещодавно була Драконом.

-Що сталося, Ведмедику? – запитала Ева.

Ведмідь засопів, і стогін вирвався з його грудей. Ведмідь страждав. “Як їм сказати? Вони мужньо билися. Вони так радіють... Але я страждав більше. Я страждав важче. Я вмирав. І я заслужив. А якщо комусь не сподобається, то це не моя вина”. Так думав Ведмідь, відвернувшись від дітей, звірів та птахів. Так він думав, відцуравшись від того доброго, що зробив. Так він думав, відрікшись від тих, кому допомагав і хто допомагав йому. Він дивився на річку, вільну і повноводу, і чути було, як щось часто капає по воді.

-Ведмедику, пощо ти плачеш?

Ева підійшла й погладила Ведмедя по обпаленій спині.

-Розкажи, Ведмедику...

Ведмідь повільно повернувся. Берегові жителі залементували. На Вогняному птахові здибилося пір'я, а на ЛілУрії піднялася шерсть. Куди подівся той безпорадний велетень, прикутий стеблами Жуссі до дна? Той добряк, готовий померти за красуню Арру? Де той силач, що виносив оберемки трави з річки на берег? Той сміливець, що швиргонив каміння в Дракона? Тепер це був злий незнайомий звір, і погляд його був сповнений ненависті. Левко кинувся до Еви.  

-Розкажи, Ведмедю, - тремтячим голосом невпевнено попросив Левко, заступаючи Еву.

Ведмідь, насилу упокоривши свою злість, помовчав і почав говорити.

-Я не знаю, як це сказати вам... Ви мені дуже допомогли, і я вам вдячний...

-Ми допомогли не тільки тобі, а всім береговим та річковим мешканцям. Всій річці! – зауважив Левко Окунь.

Але Ведмідь продовжував, наче не почув.

-Ви мені дуже допомогли... - глухо повторив він. - А тепер повертайтеся додому... Я втомився. Я заслужив трохи спокою.

Ведмідь повернувся, щоб йти геть, але Ева знову заговорила.

-Але чому ти не радієш разом із нами? Чому ти злостишся?.. Арру вільна від Жуссі, від Дракона! Риба може дихати і вирощувати своїх мальків. Вода не застоюватиметься і не ставатиме болотом. Ти вільний, Ведмедю! Тебе не прив'язуватимуть, не змушуватимуть лякати й плутати людей! Тепер ти можеш жити тут, як хочеш. Адже тебе усі люблять. Адже завдяки тобі ми перемогли! Хіба немає причин веселитися, Ведмедику?

Поки Ева говорила, Ведмідь тихо гарчав і не дивився на неї. І гарчання його ставало ворожим. Левко почув недобре. Ось він і згадав умову, що «Ведмідь мусить померти». Левко шепнув на вухо Еві:

-Він тебе не чує. Краще відійдемо від нього якнайдалі.

Стало так тихо, що круглий місяць навідався знову. Невже прийшло Різдво й поклало край усім війнам на воді та на суші? Він висвітлив самотню постать Ведмедя та безліч інших живих істот, що метушилися на обох берегах Арру. Ясні зірки перемигувалися в глибині неба, створюючи ілюзію небесного спокою та благополуччя. У глибинах Всесвіту вчені нарахували вже 4300 інших світів. Невже й там так галасливо та нервово, як на Землі в Бургундії у Різдвяну ніч 20...  року?

-Чому ж? Я чую все... - промовив не повертаючись Ведмідь. - Але ти маєш рацію, Золотий Окуню: краще всім відійти подалі... Дуже далеко.

-А ви, - Ведмідь побіжно глянув на дітей, - повертайтеся у свій Приречений Світ. Поки не пізно... На схід сонця ви повинні бути вдома. Чи не так?

Левко та Ева здивовано перезиралися і намагалися зазирнути в очі Ведмедя. Але той відводив погляд, ніби ховав у собі щось соромне та страшне.

-Ти помиляєшся, Ведмедику, - заговорила Ева. - Як тільки ми звільнили Арру, наш Приречений Світ став світом Надії! Як цей!

Ведмідь загарчав, неначе від болю, і погрозливо рушив на тих, хто був на березі. Він гарчав і гарчав, ішов і йшов. Але ніхто не тікав, тільки розбігалися і розліталися хто куди, а потім знову поверталися, приголомшені несподіваною бідою.

-Ваш світ приречений надовго! Назавжди! Навіки! - гарчав Ведмідь, з кожним словом закидаючи голову вліво, вправо, вгору, наче кричав усьому простору.

Потім він став на задні лапи й довго нестерпно гарчав у зоряне небо на місяць, наче скаржився йому. Діти стояли пліч-о-пліч. Ева міцно притискала Вогняного птаха. Поперед них хижо вискалювався ЛілУрій, притуляючи  чотири вуха до голови з кожним новим витком реву. Несподівано Ведмідь якось обм'як і миролюбно запитав:

-Вам не страшно?

-Страшно... Вже ні... Хіба трохи... А ти не гарчи... - різноголосо відповіли представники Приреченого Світу.

Ведмідь зітхнув, сів на драконів постамент і заговорив:

-Тоді слухайте, неслухняні діти. Ви дивовижні діти. Нові діти... У мене мало часу. Я погано контролюю свою злість відколи захворів...

-Захворів?! Ведмідь хворий... – розляглося відлуння над річкою.

-Але я намагаюся... - продовжував Ведмідь. - Не перебивайте мене... Напади агресії все частіше і довше... Так от. Колись, дуже давно, я прийшов сюди, щоб звільнити Арру від Драконів. Я бився з ними. І наші сили були рівними. Але справа в тому, що Приречені Світи глухі й сліпі. Вуха та очі у мешканців Приреченого Світу пристосовані лише для виконання наказів Драконів. На мою прекрасну Арру привели монстрів. Своїми залізними лапами вони висмикували дерева. Своїми важкими круглими ногами вони калічили береги, видавлюючи Життя, де тільки діставали. Навіщо? Щоб будувати пастки. Щоб приреченість стала невідворотною. Потім у річку увійшли хвороби. А за ними – нишкова смерть.