Під вогнем

Річковий народ кинувся врозтіч. Левко злетів на Вітроногій, розмахуючи мечем-трансформером. За ним летів Дабітюд, вигукуючи зухвалі прокльони. По водній гладіні ковзав ЛілУрій, намагаючись потужним горловим співом збити ворога з курсу.

-Ми маємо залишатися на плоту! Іти у водний світ не можна! - набігу кричав Еві дідусь. – Не зараз!

Надійшла чергова порція вогню. Ева та дідусь стрибнули у воду.

-Тримайся за леєри! Ховай голову! – кричав Папі.

Верхівки дерев, які наполовину уже показалися з води, палали. Спалахнув і Левків меч, що транформувався тепер у смолоскип. Дракон гнався за вершником, намагаючись дістати його вогняними цвірками. Але Вітронога, відчуваючи небезпеку, миттєво змінювала траєкторію руху. Так вони й гасали над річкою, як на спортивних перегонах. Дракон міг би й не гасати. У цього Окуня проти нього нічого немає. Дракон міг би спокійно дочекатися зорі, а потім під водою розправитися з усіма... Ну, а якщо... є?

Ведмідь відновив бомбардування. Чаплі, чайки, ворони хмарою сунули за Драконом, сподіваючись його дезорієнтувати. Левко то спускався до самої води, то піднімався високо над нею. Він шукав підказки, знаку, засобу проти ворога й не знаходив. Одного разу (про всяк випадок!) він навіть скерував на дракона меча-факела й вигукнув:

-Авадакедавра!

Дракон...  мало не вмер... Зо сміху. Він саме летів над Старим мостом. І, вдавившись від несподіванки грудкою вогню, впав і зачепився хвостом. Мордою своєю він занурився під воду. Із дна почали бити гейзери – Дракон сміявся. Він сміявся так, що жителі міста подумали, що почався землетрус і почали вибігати на вулиці. Він сміявся так, що місяць обурено виглянув з-за хмар і підсвітив цю мальовничу картину. Він сміявся так, як сміявся лише один раз – цієї ж Різдвяної ночі. «Чесне слово, він заморить мене сміхом, цей козак, – думав Дракон, підводячи голову. – А вони кумедні… Ці сучасні діти…»

Дракон досміювався в річці, коли на диск місяця найшла тінь Вовка, і Левко почув протяжливе виття. Біла туманна хмара ковзнула вниз, і знайомий голос шепнув у саме вухо: «Згадай свій найгірший жаль і промов уголос...» Хмара розчинилася в річці. Згадай! Та він щохвилини страждає від свого дурного вибору!

- Шабля! Дерев'яна козацька шабля! Я мусив вибрати її! – закричав Левко.

І відразу спливли слова Мами: «І бабуся ховала цей меч високо на дереві, щоб наступного разу легко знайти його». Вітронога знову піднялася над річкою. Смолоскип в руках Левка догоряв. Дракон погнався за ними, але був затриманий потужним Ведмедиковим бомбардуванням.

На кронах дерев, почорнілих від вогню, нічого, схожого на зброю, не було. І слава Богу! Бо тоді його шабля згоріла б. Аж гульк –  Левко запримітив Білу Чаплю. Та стовбичила просто на воді, посередині річки, і дивилася на нього. Спершу Левко не зрозумів, що не так. Тобто вона не ходила серед трави, не стояла ні на камені ні на купині. Вона похитувалася. Ну, звісно! Чапля стояла на затопленому дереві чи кущі!

-Дякую, пані Біла Чапле! – крикнув Левко й спрямував Вітроногу на пошуки захованих під водою дерев.

“Заради живого!” – хотіла відказати Біла Чапля, але вогонь поглинув її. Дракон не на жарт розлютився. З неба посипалися обгорілі птахи. Між вогненними острівцями металися перелякані рагонди. Дракону дошкуляв системний каменепад, і він вирішив покласти цьому край. Наярюючи кола над річкою, Дракон поливав Ведмедя вогнем, залишаючи опалини на шкірі. І якби не річка, бідоласі повелося б зле.

Левко напружено вдивлявся у воду, підсвічуючи собі факелом. І раптом побачив дерев'яну шаблю, що застрягла межі порослю гілок Чорної Тополі.  Сумнівів не було: це була та сама шабля, яку він втратив у битві на Далекій Заплаві. Левко нахилився з кобили, щоб взяти шаблю, але руку обпекло вогнем. Факел упав у воду, та не згас. Вітронога заіржала й відсахнулася вбік. Левко не встиг ухопити зброю.

Дракон теж побачив шаблю. І притьма давши залп вогню, уже наближався до неї. Невтомний Вогняний Птах лупив його без перепочинку по голові зі залишками бетону. Потвора вже розкрила пащу, щоб розгризти цей смішний шматок дерева, як раптом великий Білий Лосось вистрибнув перед його мордою, і вона ненароком проковтнула його. Тієї ж миті Левко на гнідій, керуючись підводною вогняною точкою, підлетів до шаблі та схопив її. Дракон встиг ударити хвостом. Вітроногу, Левка й шаблю відкинуло в різні боки. Спочатку Дракон обдав полум'ям Вітроногу. Кобила жалібно заіржала й зникла. Потім він рушив на Окуня, помітивши, що той уже допливає до плоту. На кермовому веслі стояла дівчинка зі строкатою стрічкою у волоссі. Дракон почекав, поки хлопчик забереться на пліт і дав залп вогню. Діти пострибали у воду.

-Тримайся за леєри! – встигла крикнути Ева.

Дракон хотів видихнути контрольний раз, коли раптом побачив, що шаблю цуплять з-під носа. ЛілУрій, схожий на білий катамаран із чорним пасажиром, схопив реліквію і, як торпеда, мчав до плоту. Дракон дихнув вогнем... Упс... З пащі вирвався тільки димок. Він напружився ще раз - і нічого... Дракон постукав себе по грудях, покашляв... Ах так! Різдвяні дива! Пер Ноель прийшов у місто! Поки Дракон перевіряв свій запал, ЛілУрій доправив шаблю Левкові, Ева докермувала до Дракона, а Дабітюд припинив довбатися в голові монстра. Левко спритно перестрибнув із плота на грубі шишкуваті лапи Дракона, міцно утримуючи шаблю. Рух! Рух! Рух! Йому треба було дістатись до отвору, який зробив Вогняний птах. Де немає моху, плісняви, бруду, що наріс на тілі Дракона за століття. Щоб його кров із шаблі одразу потрапила у кров Дракона. Не напоротися б на гострі спиці на спині чудовиська... Рух! Рух! Рух! Дракон вибухнув ревом і почав обтрушуватися, як мокра кішка. Він намірився лягти на дно, сподіваючись, що навіть золоті окуні не вміють тримати шаблю в плавцях... І раптом завмер... І більше не ворушився. Так і стояв тепер Дракон Пелюда серед річки химерною валкою, вкритою безглуздими шпичаками, серед яких тепер, на самій маківці, стирчала дерев'яна козацька шабля.