Вогняний птах

Ноа прийшов перший на Модерний міст, яскраво освітлений ліхтарями та святковою ілюмінацією. Чомусь пахло трояндами. Річка під мостом гарчала й кипіла піною та колодами. Вони тріщали, ламалися й метушилися біля греблі, як уловлена в сіті збожеволіла риба. Вода поступово заливала береги, пробираючись, мов святкове простирадло, на дороги по обидва боки річки. З берега гукав пугач. Що він, Ноа, зараз робитиме? У нього так і не вийшло хоч одним оком зазирнути до іншого світу.

Раптом на пліт скочила кішка, потім – Левко. Ноа кинувся до нього.

-Що мені робити?

Левко пошукав очима.

-Еви немає?

Ноа відчайдушно замотав головою. Левко взяв друга за руки, міцно стиснув і закричав, перекрикуючи шум річки:

-Я не знаю!.. Я не знаю, як буде! Але я знаю, що без тебе нічого не буде! І я знаю, що все зміниться! Адже завтра Різдво! Головне, ти не проґав! І... Повторюй за мною. Ми, побратими Окунь та Дабітюд, обіцяємо звільнити річку Арру та її мешканців від Жуссі та Кам'яного Дракона. І бути разом до кінця. В ім'я живого.

Ноа повторив, але раптом запанікував:

-Як це "до кінця"?

-Повторюй: бути разом до кінця. В ім'я живого.

-І бути разом до кінця... В ім'я живого... - збентежено повторив Ноа. - Але... Що ж мені робити?!!... І... що не проґавити...

Останні слова побратим Дабітюд сказав на самоті, тому що побратим Окунь уже швиргонув на міст іграшковий меч і стрибнув у воду. Чорна кішка на білій плямі помчала до місця греблі, яка ховалася під водою. Ноа з мосту вдивлявся у воду. Він намагався побачити хоч щось, хоч якийсь натяк на баталію, але марно. Тільки кришево з трісок, ламаних гілок і феєрверк колючих бризок. Ноа пройшов уздовж мосту. І раптом він із жахом зауважив, що вода вже заливає міст і готова злизати меча. Ноа схопив меч і гарячково почав засовувати його в рюкзак до рогатки... І раптом згадав: пліт! Пліт біля Старого мосту! Адже треба буде Окуню кудись вибиратися з води! Побратим Дабітюд кинувся туди.

Пліт був на місці. Він важко розгойдувався під Старим мостом. Ноа з Папі, колишнім моряком, усе літо ладнали його у дворі. Висушені на сонці, зчеплені болтами й мотузками, колоди з'єдналися навіки. З товстих гілок та мотузок дідусь сконструював леєри (огорожу), щоб не беркицьнутися за борт або щоб вилізти з води назад. Пліт був стійким, маневреним і суворо дотримувався курсу, бо мав навіть кермове весло. Та головне, на плоту майоріло два прапорці – жовто-блакитний український та французький триколор. Це була забаганка Папі. Як досвічений моряк, він наголошував на “ідентифікації водних транспортних засобів”.

Ноа поклав руки на весло й почав чекати. Вода у нестямі штовхала пліт, але той міцно тримався, прив'язаний канатом до опори. І раптом у мерехтливому світлі ілюмінації на пліт стрибнуло двоє: одне більше, друге менше. Бурмочучи, вони кинули щось долу й пірнули. Все сталося так поквапно, що Ноа навіть не кліпнув. На місці висадки прибульців він роздивився щит та окуляри. Ясно одне. Це була Ева. Але хто був із нею? І все ж ... Ноа міг присягнутися, що «більшого» він уже бачив – також у темряві та при тьмяному світлі. Може, інший світ уже приходив до нього?

Над рікою несусвітньо галасувало стривожене птаство. Раптом побратим Дабітюд зауважив, що на берегах річки ростуть якісь дивні темні споруди. Незабаром вони вже перетворилися на якісь стародавні руїни. Вода в річці почала помітно падати. «Пішла справа!» - зрадів Ноа. Але ж він так нічого й не зробив! Несподівано пліт захитався, і з води вигулькнуло четверо: чорна кішка з тюленем у зубах, побратим Окунь, Ева та дорослий чоловік. Вони закричали одночасно:

-Зараз почнеться!

-Рубай канат!

-Папі!

-Мрррррмау-у-у-у! Він іде!

-Тримайтеся за леєри!

Страшний гуркіт поглинув їхні крики. Несподівано стало видно, як удень. Але то була не ілюмінація. Червоно затліло у Гребені Дракона. Заворушилося каміння вздовж річки. Ноа злякався. Більше того, він не припускав, що канат треба рубати, а не розв'язувати. Що робити? Довкола гуло, брязчало, скреготало, тріщало, верещало, ревло. На плоту щосили трималися за леєри. Вільною рукою хлопчик Золотий Окунь вихопив із сумки блискучу шаблю, замахнувся і... пліт понісся до греблі. У Еви в руках сріблилася маленька франциска. Побратим Дабітюд вихопив свою рогатку. Той, кого Ева назвала “папі”, вчепився в  кермове весло. Тієї ж миті спалахнула гірлянда на Старому мосту, і золоті іскри з тріском посипалися вниз, прямо на Ноа. Він відчув, що піднімається в повітря. З жахом дивлячись униз, він зауважив, що його ноги - це чорні та пазуристі пташині лапи. Ноа розкинув для рівноваги руки - і замахав величезними помаранчевими крилами. Він набрав у легені повітря й заголосив:

-Кукарікууу! Хто я?

-Вогняний птах! – у захваті закричав Левко Окунь.

-Гальський півень... Барселош... - ахнув дідусь Еви.

-Кукарікууу! Я лечу! – галасував гальський півень.

Він радісно плескав широкими вогняними крилами, трусив червоним гребінцем і перелітав з одного флагштока на інший. Пасажири плоту завмерли від несподіванки й із захопленням розглядали птаха. А тим часом пернатий побратим Дабітюд зі своїх флагштоків бачив, як величезне чорне каміння, підсвічене зсередини червоним,  піднімається з дна Арру від Гребеня до Голови Дракона. Воно тягло за собою лави води, шикуючись у безформні живі брили, що перекочувалися річкою, як яблука по землі під час буревію. Усе живе розбігалося й ховалося на березі у непевних стінах напівмертвої Жуссі. Розгублений Ведмідь повільно задкував до низовини річки. Це був інший світ.