Жанна з Бове

Ева спочатку не впізнала її. Висока струнка постать оповита білим буйним волоссям, яке, здавалося, жило своїм життям. Великі, майже без вій, жовті очі із зіницями, генерували зелені блискавки. Прибула намагалася їх стримати, прикриваючи раз-у-раз повіки. Ніздрі довгого носа з кожним вдихом розширювалися, як з кожним видихом нагрівався простір довкола. Тонкі бліді губи міцно стулені – враження, що вони стримують щось, що проривається із середини. Жінка йшла знадвору, але здавалося, що вона регулює свій рух невидимою коробкою передач, і це у неї не дуже виходить. Вона то різко наближалась, то давала задню. Жінка була у піжамі й пантофлях – так, як її захопив дзвінок Еви. Це була Мамі з Бове.

-Чому Ева змушена телефонувати мені з туалету?! – покотився низький голос.

-Ти зірвала мені двері, – спокійно зауважив Папі.

Постать у мареві сивого всюдисущого волосся за мить насунула так, що дідусь зник з очей Еви.

-Я зірвала – я й почеплю, – просичала Мамі й привідкрила очі. – Авжеж не ти!

В окуляри дідуся вдарила зелена блискавка. Окуляри розпорошилися.

-Мамі! – злякалася Ева.

Жінка повернулася до Еви. За секунду вона була біля дівчинки. Волосся ураз закрутилося у високу звичну зачіску з охайною прядкою вздовж щоки. Зелені очі випромінювали щирість і ласкавість, і тільки у чорних, уже круглих, зіницях спалахували жовті феєрверки. Губи Мамі порожевіли й вимушено розтяглись в усмішці. Вона показала на книгу.

-О, ма шері! Не хвилюйся. Візьми цей фоліант і йди до себе в кімнату. Перш ніж читати, плюй на кожну сторінку. Якщо втямищ - добре. Не втямиш – так по тому.

Ева перелякано закивала й подалася, не озираючись, до своєї кімнати із шкіряною книгою. У спину їй гаряче вдарило голосом Мамі:

-Що б ти не почула, дівчинко моя, не виглядай, не переймайся й не бійся. Усе йде, як треба. Вір мені.

Ева зачинила за собою двері... З вітальні нараз пролунали вибухи й передзвони потрощеного скла. Ева назбирала повний рот слини й збиралася плюнути на першу ж сторінку, але зауважила портрет чоловіка в короні, й очі мимохіть вихопила слова: “Хлодвіг І – засновник династії Меровінгів, який об’єднав франків”.  Їй стало соромно плювати на творця країни. Вона рясно наслинила пальця й помила першому королю Франції мантію. Сторінка зробилася прозорою й активною з безліччю різноманітних символів. З них зеленим світився лише один – спіраль. І Ева натиснула на неї. З’явився текст: “Існує безліч світів, але людина обирає собі один, найбільш зрозумілий і безпечний. І зникає назавжди для решти...” І Ева більше нічого не чула. Вона читала...

А в той час за дверима...

-Жанно! Що ти твориш?!

Вибухи й скло.

-Ти назвав мене по імені, Андре? – рокотала Мамі з Бове. – Ти наважився? Після стількох років ігнору?

Андре витягнув з кишені інші окуляри й зробив рух до шухляди комода, де у нього лежав психонейтралізатор. У ту ж мить на комод обрушився удар невеличкої сокирки, яка у французів називається францискою. Кришка комода розлетілася градом трісок. Жанна знову перетворилася на жовтооку фурію у серпанку сивого хвилястого волосся. Штучне скло на картинах зали почало плавитися. Порцелянове бличчя Жанни пашіло червоним, ніби хтось з середини роздмухував полум’я. Вона так блискавично підлетіла до чоловіка, що той закрив очі. Але окуляри врятувати не встиг. Їх знову розпорошило.

-Дай дозвіл на очищення річки, інакше... – продуднів голос.

-Інакше що? – запитав Андре, витягаючи з кишені інші окуляри, які, втім, одразу було розпорошено.

-Припини, нарешті, ховатися за цим довбаним склом! – вигукнула навісна Жанна. – Я знаю тебе, як облупленого!.. І як тобі світ, що ти змінив?!

На слові “світ” Жанна підняла вгору вказівний і середній пальці обох рук і двічі зігнула їх. Андре скривився.

-Дай дозвіл на очищення річки, інакше буду гатити цією сокирою по спині Кам’яного Дракона, доки він не сконає, – загрожувала Жанна.

-Перестань. Він під водою, – мляво озивався Андре.

-То я буду гатити по тобі!

І Жанна замахнулася на чоловіка. Але той навіть не відсахнувся, і вона знову вдарила по залишкам від комоду. Потім по столу. Потім по шафі зі статуетками та вазами. Далі розлетівся екран телевізора. Музичний центр. Два комп’ютери. Салонні картини. Жанна піряла білою кошлатою хмарою й за кожним ударом приказувала:

-Ти цього хотів? І цього ти хотів? О, а оце таке дороге? А це ще дорожче? А тут у нас подяки! А тут щирі! А тут подарунки від драконячого кодла!

Жанні можна було й не розмахувати францискою, а просто вдарити блискавкою. Але так вона справлялася зі своєю люттю.

-Жанно, припини. Я нічого не можу змінити, – втомлено, і навіть сумно, мовив Андре й розвів руками.

-А я можу! Я – можу! – рокотала Жанна, і щось падало й трощилося в інших кімнатах.

Зі стелі нервово опускалися тоненькі мотузочки полум’я, утворюючи вогняні гірлянди. Деякі з них потрапляли прямо на Андре, але він не переймався. Його костюм почав тліти.

-Згадай, яким ти був! Ким ти був! – шаленіла Жанна. – Ми були юні! Ми кохали! Ми прагли творити нові світи! Прекрасні світи! Ми хотіли змінити цей світ, де народилася наша дочка! Наша онука! Але ти...