Під контролем

Ще напередодні Різдва дідусь Еви запідозрив лихе. Його насторожив малюнок дракона, який Ева залишила на столі. Він запропонував онуці піти на міст – подивитися на річку. Ева поклала малюнок у конверт, і коли вони минали рожевий будинок, укинула конверт у поштову скриньку поруч. Схоже, що тут і живе той хлопчисько. Ні в якому разі не можна було сьогодні залишати Еву одну. Останній раз він знайшов її мокру й налякану на Далекій Заплаві. А зараз що? На річці жах, що робиться! І дідусь вирішив, що сьогодні дозволить Еві розглядати його старовинну книгу: у шкіряній обкладинці, з жовтими листками й малюнками давніх правителів Франції. Аби вона тільки нікуди не поривалася й раділа, що дідусь нарешті дозводить їй гортати заборонену книжку.  Ева не зраділа. Вона сподівалася, що буде вдома на Різдво. А дідусь прийде до них. Але сьогодні вранці він усе перемінив. Святкувати Різдво будуть у нього – у його великому будинку з двома камінами, великою ялинкою у залі й фантастичною ілюмінацією надворі. 

Чекали на батьків тата Еви – бабусю й дідуся  з Ліона. Бабуся з Бове – дружина дідуся й мамина мама – два останні роки приїжджала тільки на день народження Еви. Дівчинка дуже сумувала за нею. І це дуже прикро, що Мамі з Бове не приїде сьогодні, адже тільки їй Ева могла би усе розповісти. Дідусь зажадав, щоб Ева залишилися у нього після відвідин річки.

-Але я не одягнута! – обурилася Ева. – Я хотіла мамі допомогти із святковою вечерею!

-Незабаром усі прийдуть сюди, – сказав дідусь. – Я про все подбав. І навіть про одяг. Не хвилюйся. Тримай! Це подарунок тобі.

Дідусь видобув з-під ялинки два пакунки. У одному було маленьке чорне плаття й прикраси до нього. У другому чорні лаковані туфлі. Якби не дідусева сваволя, Ева були б щаслива. Але вона відчувала, що Папі не досить щирий із нею. Вона любила його й боялася, тому що...

-Ти не радієш? – здивувався дідусь. – Приміряй! Ти будеш справжньою принцесою.

-О, я радію! Дякую, Папі! – защебетала Ева. – Тоді можна я прийму душ. Адже трапилося усе так несподівано. Я не можу нове одягати на немите тіло.

-Так, так, крихітко, – дозволив дідусь. – Телефон можеш залишити тут, щоб не впустити у воду. У тебе ж є телефон?

-Ні, у мене немає телефону, – спокійно сказала Ева. – Я його вдома залишила. Я ж не знала, що ти мене одразу забереш.

-От і добре, – задовольнився дідусь. – Я подзвоню мамі. Нехай захопить із собою. Ти ж любиш фотографувати святкові моменти.

Ева була в душі довгенько. Дідусь прислухався, але чув тільки шум води й фена. Нарешті Ева вийшла у новому платті. Це була маленька вишукана француженка. Тоненька, граційна, з білявими кучерями, які локонами спадали на плечі, а в них бавилися різнокольорові вогники.  Її блакитні очі після душу стали синіми, майже чорними.

-Яка ти красива у нас, Ево! Усе гарад? – спитав дідусь про всяк випадок, бо знав, що очі онуки міняють колір у хвилини неабиякого зосередження або зворушення.

-Так, Папі! Дякую! Я просто не могла подумати, що буде так гарно! – промовила Ева. – Я знову перевдягнуся, поки будемо готуватися?

-Так, звичайно, – погодився дідусь. – Залиш плаття у своїй кімнаті.

Ева узяла заздалегідь складені джинси і светр й почала підніматися на другий поверх, як задзвонив телефон. Її телефон. З кишені джинсів. Але вона на зупинилася, а йшла сходами далі. Та її зупинив вигук:

-Ево! Це у тебе? Чому ти сказала мені неправду?

-У мене? – розгубилася Ева. – Ой, дійсно, у мене. А я думала, що забула його вдома. Але головне, що я його не втопила! Правда ж, Папі?

Услід їй забриніла напружена мовчанка. Ева піднімалася, але відчувала, як тремтить й холоне її спина. Коли вона зійшла униз, то мама і тато вже прийшли. Роботи виявилося не так уже й багато, бо Папі замовив закуски у ресторані. Треба було приготувати лише оленину, соус до неї й картоплю. Ева ретельно усе робила, удавала заклопотаність й старанність, але увесь час ловила на собі погляд дідуся. Це не був погляд людини, яка тривожиться. Це був погляд людини, яка злиться й нервує. Ева дуже себе хвалила, що заховала телефон у шухлядах, тому що дідусь уже двічі навідався до її спальні.

О п’ятій приїхали бабуся й дідусь з Ліона. Поки дорослі обнімалися та переціловувалися, Ева вислизнула на веранду. Вона хотіла просто трохи відпочити від жахливого контролю. Та не встигла вона видихнути, як почула позаду голос:

-Усе гаразд, Ево? Час до столу! Може, ти переодяглась би?

Ева так і не видихнула. На одному диханні як увійшла, так і вийшла. І видихнула тільки у своїй кімнаті.

За столом було гамірно й весело. Ева трималася з усіх сил, вдаючи із себе задоволену й щасливу. Усі робили їй компліменти – яка вона красуня, як виросла, як пасує їй чорне... Папі жартував. Бабуся й дідусь з Ліона співали про Пер Ноеля. Мама й тато сміялися й танцювали під “музику усіх часів”. ”Straberry Fields forever....” До одинадцятої залишалося дві години. Як? Як їй вийти? Нарешті бабуся з Ліона запропонувала піти прогулятися до річки, а потім зайти до дітей, а тоді уже повернутися сюди, щоб о дванадцятій випити по келиху шампанського й обмінятися подарунками. “Чудова ідея! У нас неперевершений Cassis!” – зрадів  тато.

-Тільки ми з Евою – вдома! – зауважив Папі. – Ми вже були! На нас чекає чарівна розвага – “Книга правителя”. Егеж, Ево?