Про що знав Сірко

У кімнаті крутився “зоряний світильник”. На столику, біля ліжка, лежали листівки з драконами. Левко ліг, закутавшись у ковдру. Було затишно й по-святковому чарівно. Зі стіни зоріли Драко і професор Снейп роботи Мами. Між ними  красувався прапор Хоґвардса. Хотілося заплющити очі й розтулити їх у іншому світі. Де ти вже герой. Де ти вже переможець. Де напруга й страх позаду. А попереду – слава... Левко спіймав себе на думці, що вперше йому подумалось про славу... Звідки б тому узятися?  Може, це знак, що усе буде добре? Хлопчик покосував на драконів. Йому здалося, що це вони дражнять його. Левко обійняв свого У. Ліла примостилася в ногах. Увійшла Мама й заходилася впорядковувати вишукані дрібнички на полицях – іграшкових героїв з “Гаррі Поттера”, кришталевих котиків, мініатюрні сувеніри із французьких музеїв старовини.

-Мамо, а слава – це ж добре? – запитав Левко, хоч і не збирався.

-Слава буває і добра, і погана. Тому добра слава – це добре, – засміялася  Мама. – А чому ти питаєш?

Левко подумав і запитав ще::

-А чим Сірко прославився? Розкажи мені, – раптом поросив він.

-Та ти ніби знайомий з ним, – лукаво підморгнула Мама.

-Та що? Чи я у нього питав? – зніяковів Левко. – Ми про все говорили, тільки не про нього самого. Дід Сірко хіба тільки про характерників розказував...

-Та шось ти теє... Трохи бре... Науки ж, певно, якоїсь вчив, – сказала Мама. – Тобі за Сірка краще за мене Уля розкаже.

-Ні, Мамо. Я хочу, щоб ти, – просив Левко. – Як тоді, про Запорожжя. Тільки таке розкажи, щоб найголовніше! Що тебе вражає най-найдужче! Мені треба!

Мама навела на полички “кольоровий світильник”, і діамантові вогники  заграли на “зоряному небі”. Запахло таємницями й іншими світами. Мама присіла на край ліжка й задумалася.

-По-перше, Сірко – це козацький ватажок, отаман Запорозького Війська. По-друге, усе його життя дивовижне, мій хлопчику, – провадила Мама. – Навіть не знаю... Легенда каже, що народився він із зубами, а люди на селі злякалися: із зубами – значить мати його з нечистою силою зналася. Та батько  узяв сина на руки й сказав: “Справжній козак буде! Ворогів зубами гризтиме!”

-Ти ба! – дивується Левко.

Він миттю уявив собі Сірка, який вгризається в турка. І зброї не треба. Не треба й гопака. Самі зуби.

-Ма, а коли у мене зуби вилізли? – про всяк випадок поцікавився Левко.

-Як у більшості дітей, – усміхаючись відповіла Мама. – Але це не значить, що ти не можеш стати звитяжним козаком.

-Уля казала, що Сірко не знав поразок в битвах... – мрійливо зауважив Левко.

-Так, кажуть таке. Його не можна було замінити, – сказала Мама. – Він був як запорука перемоги, як оберіг від поразки. Одного разу російський цар відправив Сірка в кайданах до Сибіру через непокору. А тут Орда зібрала військо й вирушила грабувати російські та українські міста й села. Довелося царю за проханням військових повернути Сірка на Січ. А ординці так боялися його, що після цього й похід скасували.

Левко слухав і блукав у власних світах поруч з наказним батьком.

-Те, що він був неперевершений у бою, визнавали навіть вороги – і татари, і турки, й поляки, – провадила далі Мама. – Але коли можна було вдатися до хитрощів, щоб зберегти козацькі душі, Сірко користався з цього. Наприклад, якось турки-османи облягли місто Чигирин у сподіванні, що, узявши його, завоюють частину України. Сірко порадив відрізати постачання продуктів для османської армії. Пропустив турецькі кораблі в Дніпро, а потім ударив з тилу. Або коли допомагав французам відбити місто Дюнкерк в іспанців. Сірко захопив у морі коменданта головної фортеці, дізнався від нього паролі, підвів під стіни фортеці підтоплені козацькі чайки, які виринули вже після проходу сторожових пунктів, і ввійшов у місто майже без бою. Хоч зараз кажуть, що це легенда. Та диму без воня не буває. Еге ж?

Левко ледь кивнув, занурившись у Сіркові світи. На місці Сірка він уявляв себе. Стало тихо. Кожний мріяв про своє. Адже Різдво вже близько. Пахло трояндами. Раптом Левко запитав:

-Мамо, ви будете там?

-Будемо, – тільки й мовила Мама.

-Добре, – сказав Левко й обняв свою Матусю. – На добраніч.

-На добраніч, – сказала Мама й поцілувала сина у чоло.

Вона пішла було до виходу, але зупинилася й тихо промовила.

-Я згадала, синку, що мене й зараз дивує у житті Сірка.

Левко звівся на лікті й з цікавістю дивився на Маму.

-Кошовий отаман Іван Сірко майже чотири століття тому відмовився підписатися під документами, де проголошувалося возз’єднання України з Росією. З тією Росією, яка розпочала нині проти України війну.

-Ми з рюсі були однією державою? – здивувався хлопчик.

-Були, – підтвердила Мама. – Уважалося, що велика за територією Росія нас захищатиме.

-А вона захищала?

-Ніколи.

-А хто тоді підписався? – не вгавав Левко.

-Гетьман Богдан Хмельницький, – відказала Мама.

-Він був зрадник?! – ще дужче заохотився до розмови Левко.