Ласощі чи капості?

Потяглася рутина шкільного життя. Письмо, читання, лічба, плавання. Домашні завдання. І тренування. Тепер вони бігали до річки з Ноа. Щоб показувати побратиму техніку гопака, Левко мусив сам добре опанувати рухи. І він старався. Тримав поставу. Дихав. Тягнув м’язи. Присідав, плазував, дріботів, підстрибував, торкаючись у повітрі рівних ніг рівними руками. Ноа був приголомшений. Він два роки ходить на дзюдо й тільки навчився що тягати за кімоно суперника та перекидати того, як лантух, на мати. А тут такі витрибеньки! Але ж які вони виснажливі! Сам Ноа ні за що того не робив би. Але Левко сказав, що без козацької підготовки нічого й думати про перемогу в іншому світі. Козацька підготовка – це не просто військова собі підготовка. Це бойовий гопак. “Українське мистецтво перемагати, зашифроване в козацькому танку”, – повторив Левко слова відеоблогера. – Зрозумів?” Ноа був кивнув, але не втямив нічого. Проте вирішив: нехай іде, як іде.

Якось на тренування хлопців прийшов подивитися Папі. І коли він запитав, що є метою саме таких вправ, Левко розказав про гопак. Танець було одразу переглянуто по відео на смартфоні Папі. Він сказав, що ці вправи нагадують йому капоейру – вид самооборони, який придумали колись у Бразилії чорні раби-втікачі. Прийоми цієї боротьби вони замаскували під танець. “У супроводі пісень португальських завойовників”, як сказав Папі.  Сам він родом із Португалії, а брати й сестри його матері виїхали колись у Бразилію. Від одного з них він і дізнався про капоейру.

-А чому ти мені ніколи цього не розповідав раніше? – запитав вражений Левко.

-Ти й не питав. Ти більше українським цікавишся, – відповів дідусь.

-Я просив Мамі розказати щось цікаве про наших французьких родичів, а вона сказала, що нічого не знає, бо ніколи не цікавилася, що там з ким коли було, – поскаржився Левко.

-От тепер знаєш, до кого звертатися! – засміявся Папі.

-А я також ні в кого не питав, – докинув Ноа.

-Ще устигнеш! – заспокоїв дідусь.

У кінці тренування Левко зробив два кола бігунцем. Папі показав джингу, на якій тримається капоейра. Ноа показав, як він швидко бігає. Левко був щасливий, бо тепер і Папі був ніби у їхній компанії.

Тим часом у місті все спокійно та буденно. Вранці холодно – вдень спекотно. Літні квіти в'януть – розкриваються осінні. Дерева скидають яскраве листя. Доріжки покриваються строкатим килимом, що приємно шарудить, як ступаєш по ньому. І тільки павутиння, як і раніше, в'ється в повітрі, плутається у волоссі й липне до обличчя та рук. Ліла десь обідрала шерсть на носі й тепер здається, ніби в неї з'явилося третє блакитне око, тільки маленьке. Левко чекає. Щодня дорогою до школи придивляється, чи нічого не змінилося на річці, чи немає якогось руху, що нагадував би божевілля колод. Але нічого... Ніякого знаку... Ніякого сигналу... Ніби нічого не було. Вже вони з Ноа позрізали  лозу над річкою, і річка прийняла її на своє дно. Вже повисмикували, де тільки вгледіли, кущі Дурману. І одержали зауваження від поліцейського. Вже Левко розповів другу все, що знав і чого навчився у козаків. Ноа вперто намагався познайомитися хоча б з одним деревом, але, як не напружувався, обіймаючи стовбури, крім шереху листя, нічого не міг почути.

-Левку, - питав він друга, - чому я не бачу і не чую, як ти?

-Я не знаю, Ноа, - відповідав Левко. – Але ти вір мені. Все живе. Дерева живі. Річка жива. І їй потрібна допомога. І ти обов'язково почуєш і побачиш це. Віриш?

- Вірю, - зітхав Ноа.

Настав Хелловін. Містом там і сям виглядали скелети з відкритими ротами, безгучно радіючи своєму дню. З кожного вікна на перехожих дивилися вогняні зіниці гарбуза. По вулицях снували маленькі та великі дракули, рядові вампіри, чаклуни, відьми й навіть зомбі. Левко теж мав чорну пластмасову руку, долоня якої переходила в торбу. Зі словами «ласощі чи капості?» він торкався цією рукою плечей родичів, і його полохливі бабусі, дідусі, тітоньки та дядечка відразу закидали у торбочку шоколадні цукерки. Увечері прийшов Ноа, і вони довго грали в Гаррі Поттера, змагаючись паличками та закляттями.

-Алагомора! - закричав Левко, намагаючись відчинити двері в комірчину для хатнього реманенту, куди заховався Ноа. На його подив двері відчинилися. Але не в комірчину, а надвір. У будинку стало темно. З комірчини з галасом вибіг Ноа і остовпів. В отворі вхідних дверей з'явився хтось високий, у чорній об'ємній накидці та масці кажана. Левко розгублено стояв перед гостем, дивлячись на нього знизу й відчуваючи різкий запах нічної вогкості. Тьмяне світло від вуличного ліхтаря непевно тремтіло. По дорозі з оглушливим тріском пролетіли  байкери. Пелена накидки здійнялася, відкривши пристойні штани прибульця, світлі туфлі й сумку через плече. Помовчавши, кажан мовив добрим чоловічим голосом:

-Красивий Дракон надасть дозвіл на очищення річки. Але за однієї умови: Ведмідь має померти. Якось так.

Двері зачинилися. Причому одразу на ключ. Спалахнуло світло. А хлопчики ще довго мовчки дивилися одне на одного, справедливо підозрюючи, що після неймовірних солодощів їх спіткала справжня хеллоуїнська гидота. Левко раптом кинувся до дверей, повернув ключ, ривком відчинив їх і закричав у порожнечу:

-Ніколи!