Спокуса

Від подиву мер зняв окуляри й глянув на хлопчика блискучими карими очима. Левко подумав, що зараз він засміється. Але мер повернув окуляри на  місце та зайняв своє крісло. Коли він почав говорити, очі його за окулярами потьмяніли й зменшилися.

-Так, так... Я розумію... Ці казки... Це чудово... - бурмотів мер, дивлячись кудись за спини відвідувачів.

Потім окуляри зупинилися знову на Левкові, і він сказав:

-Ти гарний хлопчик, Лео. Ти вже великий, і маєш розуміти, що ми живемо не в казці... Гаразд... Дивись сюди.

Красивий Дракон зайшов за спину гостей – вони змушені були повернутися теж. На стіні висів план міста. А поряд – величезна фотографія греблі. Водячи по фото олівцем, мер розпочав:

-Отже, наша гребля побудована в N-му році під час спорудження Каналу, яким вода прямує в прилеглі міста для господарських потреб. Гребля ця водозливна. Ось це кам'яні плити, що опускаються, - водозливна поверхня. Верхня частина греблі називається гребнем водозливу. Грань водозливу – це найвища лінія гребня. А ось цей виступ внизу греблі - водозливна шкарпетка, з якої вода скидається в нижчу частину річки. І цей водозливний носок, Лео, справді дуже схожий на гребінь дракона, що спить. А це рибоходи, які допомагають рибі йти вниз річкою безперешкодно.

Мер багатозначно подивився на присутніх.

-Не сперечаюся, це може бути підставою для написання казки. У мене є онука, і вона обожнює чари. Але, мадам та мосьє, це... – і мер у черговий раз показав на фото, - всього лише звичайна гребля, яких у Франції налічується 447. Чи не хочете ви сказати, парубче, що всі ці греблі - дракони, що причаїлися?.. Га?

-Так, - тихо сказав Левко.

І тут мер зареготався. Він сміявся щиро, навіть із якимось співчуттям. Наче йому й самому хотілося б, щоб вся Франція наповнилася Кам'яними Драконами, але ж насправді їх не буває і він цього не може змінити.

-О, це було б жахливо, - витирав сльози мер. – Або навпаки? Чудово! Так, Лео?!

-Я Левко, – буркнув хлопчик.

Левкові було дуже прикро. Він крадькома глянув на Тата. Серйозний і блідий, Тато не зводив очей з мера. Коли той заспокоївся, Тато сказав:

-Йдеться не про греблю. Допоможіть нам очистити річку хоча б у межах нашого міста. Дайте розпорядження. Решту ми зробимо самі з волонтерами.

-Я не дам такого розпорядження, – сухо відповів мер, – і вже пояснив чому. А ви, мадам, звідки?

Красивий Дракон так несподівано змінив тему, що Мама здригнулася.

-З України, – відповіла.

Обличчя мера зобразило співчуття та скорботу.

-О ... Ця війна ... Тримайтеся ... Будьте сильними ... Будьте сильними ...

Про себе ж мер подумав: «Зрозуміло... Французам на думку не спало б щось подібне. Ще й дитині заморочили голову». Левко помітив, як у очах за окулярами з'явився сталевий блиск. Красивий Дракон пройшовся кабінетом і знову зупинився перед хлопчиком.

-Звідки ви приїхали? Де ти мешкав?

-У Вірменії, - відповів Левко.

-Сумуєш, напевно?

Мер погладив Левка по голові. Той відсторонився.

-Дуже сумую, - зізнався він.

-Хочеш повернутися?

-Дуже, - повторив Левко.

-А Ви, мадам?

-Так, мосьє. Ми дуже сумуємо, – сказала Мама.

-А ... Ви? - Мер подивився на Папу.

Тато знизав плечима, не розуміючи, до чого той хилить. Він не збирався міняти тему й правив далі:

-Послухайте, мосьє! Ми все зробимо. Тільки дозвольте розпочати роботи. Напишіть письмове розпорядження. Виявіть сміливість. Вам мешканці міста тільки подякують.

Несподівано мер запропонував, дивлячись на Левка:

-А хочете поїхати до Вірменії? Прямо завтра! Або післязавтра? Як зберетеся. Вам куди? У Єреван? Безкоштовно. Ми навіть сплатимо оренду житла. Ми можемо зробити це за програмою культурних зв'язків. Ну! Батьки! Наважуйтесь! Ви хто? Програміст? Ми знайдемо роботу. Ви художник? Без проблем! А скільки радощів для дитини! Отже, я замовляю квитки?

І мер узяв слухавку. Статечна й усміхнена людина перетворилася на енергійну і рішучу: швидко сипав словами, квапив, обнадіював, ніби час його спливав. Мер почервонів. Їжачок на голові змок і перетворився на гребінець. Скло окулярів спалахувало червоним. Левко з надією глянув на Маму.

-Мам?

Хлопчик перевів погляд на Тата, на мера й знову на Маму.

-Мамо? Ми справді поїдемо?

Мама геть розгубилася і замість відповіді обняла сина, а Тато мовчки стежив  за мером, що набирав номер.

-Ви не жартуйте так з дитиною, - нарешті промовив Тато.

-Нітрохи, мосьє! Я сказав правду. Вирішуйте! – незворушно підтвердив мер. – Я готовий!

Левко віддразу згадав своїх вірменських друзів, фонтани, знайомих собак, снігові гори. Серце затремтіло, і радість розгорнула над ним потужні крила... І він уже летить до Вірменії... І раптом, з висоти, він побачив тонку смужку річки, де гуси та качки ходять пішки. Побачив конаючого Ведмедя, рибу, мертвого їжака, стару чаплю, Еву й Ноа, козаків і діда Сірка, Лілурія, безстрашних своїх батьків... Побачив і зрозумів, що ніколи він не стане зрадником. Ніколи не покине своїх друзів, які повірили в нього.