Герці й пацехвісти

На вихідні Левко снідав у бабусі Улі. У Франції снідають чаєм з тартинками. “Хіба то снідання? – дивувалася Уля. – Солодке й не поживне”. Доки жили у Вірменії, то Мама готувала, як Уля. І на сніданок було: або каша з котлетою та овочами, або сирники зі сметаною, або ліниві вареники, або якась там запіканка. А тут Мамі, як улювлювала онука раніше, ніж він добирався до Улі, могла й два круасани йому згодувати. Уля тільки плечима двигала. А Левко не міг відмовити Мамі, бо також любив її. Отож сьогодні, після тренування, він без пригод дістався до Улі й наминав ячку з котлетами й огірком.

-Улю, а чого ти всяку кашу називаєш “куліш”? – питає Левко, винюхуючи страву.

-Бо мені приємно, – сміється Уля. – Та й з твоєї голови це слово не втече.

-Це точно, – підтвердив Левко, згадавши Сірковий куліш. – А чого тут кулішу немає?

-Бо тут і крупи такої немає. У Франції каш не їдять. Це я з України везла.

Уля переглядала новини у смартфоні й хитала головою.

-Що? Знову луплять? – сумно запитав Левко, припиняючи їсти.

-Та луплять... Пранці б їх поїли! – гримнула Уля свою найстрашнішу лайку. – Ти їж. Не зволікай, а то бігтиме за тобою... Та Бог не теля, бачить звідтіля. Їм усе назад повернеться.

-Улю, а Дімітрій у школі каже, що він – пацехвіст. І тато його пацехвіст. І усі французи пацехвісти, – лукаво править Левко. 

Уля сміється. Їй подобається, як Левко грає словами.

-Пацифіст...  Це людина, яка відмовляється брати до рук зброю, –  каже Уля.

-Та я знаю. Тато казав, – провадить Левко. – А якщо б Рюсі напала на Францію? Хто б її захищав, коли усі пацехвісти?

Левко нарошне спотворював слово, бо воно його смішило.

-Не напала б, – відказала Уля.

-Чому?

-Тому, що на кінці “у”, – пожартувала Уля. – Миємо посуд і в похід! Ти забув?

О ні! Хіба можна?! Кожної суботи Левко водить Улю мальовничими місцями Вельєра. Річка. Мости. Стежка Здоров’я. Він уже докладно розповів про Жуссі, про Дракона, про Еву, про Ноа. Бабуся уважно слухала. Не перебивала. Лише завзято ворушила губами й бровами та наставляла круглі очі. До іншого світу не навідувалася. Двоє Уль були при місці, що неабияк тішило хлопчика. Сьогодні вони простували вкотре поголеною Стежкою Здоров’я. Зустріли раченя, що лізло від річки до каналу через проїзний шлях. Уля рукою взяла його за спинку і перенесла до води.  Левко ще не бачив раків і тому переживав, щоб той не ужив клешні. Помітили дерево-вулик. Дикі бджоли влаштували в ньому медозбірню. Мед стікав по стовбурі, і вони трохи покуштували із вдячністю. Сиділи на кам’яній брилі й слухали вітер. Вийшли до озера рибалок – помилувалися лебедями. Обурювалися, що на усю поверхню річки вздовж Стежки було покладено сонячні панелі. Рибалки казали, що Вони хотіли й озеро загатити тими панелями, та їм не дозволили. Адже оті панелі для підводних жителів – смерть. А хто Вони, то Левкові відомо – Дракони. Потім хлопчик та бабуся перекусили накладанцями й залягли у траву дивитися на небо.

-Що ти там бачиш, Левко? – питає Уля. 

-Ведмедя, – відповідає онук. – А ти?

-Мамині троянди під нашими вікнами у Запоріжжі, – відказала Уля.

Левко скочив.

-Улю, будь ласка, не сумуй. Як тільки я здолаю тутешнього Кам’яного Дракона, той Дракон, що вас вогнем заливає, подасться й згине! Ось побачиш!

-Аби ж то... Мені й справді здається, що наш герць триватиме, допоки той Дракон не сконає, – сказала Уля.

-Герць? Що це за герць? – тіпнувся Левко на нове слово.

Уля помовчала, шукаючи очима у високості.

-Сьогодні словом “герць” називають боротьбу...  За свободу, наприклад... Але це слово давнє, козацьке. Герць – це частина військового ритуалу, – провадила Уля. – Така собі розминка козаків перед баталією. От надійде вороже військо – а кілька козаків-відчайдухів починають вигарцьовувати кінно й оружно перед ним. Закликають до двобою, дражнять, регочуться, глузують, наче смерть  – сестра їхня рідна, а не стара з косою. А вороги сердяться, кричать, погрожують.

-І стріляють?!

-Аякже! І стріляють! – каже Уля. – Та хіба можна в козака кулею поцілити, коли він на коні, як той вихор, крутиться.

-Ой, Улю, – раптом аж подався Левко. -  Я це бачив. Бачив на власні очі!

-Де це ти бачив? – дивується Уля.

-Та... – схаменувся Левко. – Там... Один раз... Ти не знаєш... Хочеш покажу прийомчики?

-То показуй!

Дуже Уля любила усе спортивне й воєнне. Казала, якби не дівчиною вродилася, то подалася б у військові. І закрутився Левко дзигою, і застрибав, і ногами млини накручував, і бігав навприсядки, та все “гей!” та “гоп!”. Уля гопак  включила на смартфоні, ритм долонями відбиває та й сама одно гейкає та гопкає. Левко аж упрів! У озері освіжився – краса! Витягнувся на ряднині та й каже:

-Улю, я оце міркую. Якби усі були пацехвістами, то й війни не було б ніякої ніколи? Так?