Козак Роман

Приїхала Уля. Каже, що уже назавжди. Каже, що до сім’ї треба тулитися, раз дому не стало. Зруйнував Дракон її будинок у Запоріжжі. Сама вирва зяє. Уля була саме вийшла. Бог зберіг. Тож раніше сітки для маскування плела, бійців пиріжками годувала, а тепер тут, у Вельєрі, борщі варитиме. Так вона каже. Папі-Мамі будиночок їй виділили. Усі співчувають та втішають, і сама вона ніби спокійна, а  все ж смутна та задумана. Та одно на карточку Романа, Левкового двоюрідного дядька загиблого, дивиться. І часто говорить із ним, як із живим: “А в нас, Ромцю, пиріжечки сьогодні. От би ти їв...” Або розсердиться на пательню, що не тримається на конфорці, та як гримне: “Оце, бачиш, Ромцю, яке химородне – не встоїть! Хай їй грець!” Та як гепне нею об піч! О! Стоїть пательня! Або гляне, бува, на Левка та: “А оце наш козак, Ромчику. Бач, який дубочок вигнався!” А більше –  усе зітхає скрушно: “Де ж ти, де ж ти, Ромчику? Хлопчику наш добрий, дитя привітне... Як же рветься по тобі моє серце ...”

А Левко чує те все та бачить, і сам би плакав та не хоче тугу ту підживлювати. Втішає бабусю, як уміє. “Не плач, Улю... Козаки переможуть! От побачиш!” А бабуся гладить його по голівці та й каже: “Аякже, козаче! Звісно, що переможуть. Не буду плакати”. Але завжди тремтять живі сльози у її зеленкуватих очах. Тремтять і не висихають... Левко розраджує, як може. Знає, що Уля пекти охоча і що радіє, коли він долучається. “А що?  – каже Уля. – Умієш людей нагодувати – уже професію маєш!”

От і сьогодні зранку, у вихідний день, заходилися  Уля й Левко пиріжки на обід смажити – на усеньке сімейство.

-А в нас, Ромцю, пиріжечки сьогодні! – як зазвичай розпочала Уля своє кулінарне шоу.

Під бабусиним оком хлопчик позважував інгредієнти. Поставили опару в духовку, а тим часом вершкове масло розтопилося. Насіяли борошна. Усе об’єднали, й Уля скомандувала:

-Нумо, козаче! Міси!

Хоч і комбайн у них є, хоч і ложкою можна замішувати, але по первах руками треба місити. “Щоб відчути тістечко на усіх етапах замісу”. А Левкові й щастя. Любить він бовтатися у рідкому тісті. Правда, ще не дуже виходить позбавлятися кацавелків, що на пальцях збираються. Та не біда! А друга рука нащо?! У бабусі воно якось саме відскакує й вмішується в основну масу. А Левко мне-мне, тоді підніме долоні догори, облиті тістом пальці розчепірить, а Уля сміється і сама вже оббирає та домішує.

-Диви, – навчає. – Я не забиваю борошном. Можеш кулачком місити – отак, можеш розтягати – отак, можеш бити об стіл і тягти угору. Як тобі добре. І добивайся, щоб від руки одходило. Пробуй...

Левкові вже й не хочеться, але силкується. Хай Уля краще про пиріжки думає, ніж про свій будинок. От тягає Левко тісто й питає:

-Оце я попотягаю і ліпитимемо?

-Е ні, – відказує Уля. – Поставимо у духовку, щоб хоч вдвічі виросло.

У духовку поставили – посідали. Мовчать. Уля щось думає, кудись зором сягає крізь стіну, а куди не видно. Левко нудиться, проте не йде. Придумує, що б сказати.

-А ти знаєш, Улю, що я тренуюся. Гопака хочу вивчитися танцювати! – хвалиться Левко.

-То добре, – відказує Уля й не дивиться навіть на онука – щось своє мислить.

-Уявляєш, тут, у річці, рослина одна завелася – Жуссі називається. Так вона скоро задушить річку! – не вгаває Левко, сподіваючись здивувати бабусю.

-Так видрати її ік лихій годині! – відгукнулася Уля.

-Так а ми за шо?! Не можна! – зрадів Левко, що бабуся оживилася.

-Отуди к бісу! – сказала Уля та й усе.

Левкові здалося, що Уль, насправді, було дві. Одна навчала, промовляла до нього, усміхалася, і ніби він її розраджував. А друга – була десь, у інших світах. І ця друга не говорила з ним, не бачила його, не була поряд. Де ти, Улю?

-Улю, розкажи мені про козака Романа, – раптом попросив Левко. – Який він був?

-Ромчик? – спокійно озвалася перша Уля. - Віг герой, Левку. Я ж стільки разів розповідала тобі... Він герой...

-Улю, розкажи мені про козака Романа, коли він був хлопчиком або парубком. Будь ласка, – знову попросив Левко.

-Що?

Очі в бабусі зволожилися, заблищали – друга Уля вийшла на контакт. Дивно Левкові: хотів, щоб Уля не плакала, але коли вони не плакала, то була,  ніби нежива. А от сльози підступили – і як ожила.

-Принеси Ромчика, – попросила вона.

Левко приніс з кімнати заправлену в рамку фотографію бійця: осінь, у камуфляжі, з опущеним автоматом, без каски, на грудях висять товсті витерті рукавиці й така сама зачовгана сумка, голова поголена, проте вуса й борода з сивиною, відкрита шия, втомлені карі очі й сірі мішки під ними, а вираз обличчя якийсь розгублений, ніби він у годину відпочинку підставляв голову сонцю, а його раптом сфотографували й тепер він по-доброму питається: “Ну нащо ти?” Але Левко знає, що за цим фото є інше фото. Це селфі. Там уже Роман у шапці. Шия закрита. Бороди не видно. Лише колючі очі, рівний ніс та сиві вуса над стиснутими сухими губами. А на грудях видно нашивку: піковий туз з білим черепом на чорному серці. Левка дуже вразив той череп на чорному, коли він побачив це фото вперше. І одразу спитав Улю:

-Навіщо це? Що воно означає?

-Це іграшки, – якось дивно відповіла Уля. – Головне отут і отут.