В очікуванні

Левко прокинувся й зрозумів, що саме його збентежило в хортицькій печері. Візерунок на матраці – це достеменно візерунок на спині Царя Полоза. Значить, він був у змія. І Полоз нічого не заподіяв, щоб перешкодити йому взяти шаблю. До того ж, вигляд Царя скарбів у тьмяному дзеркалі стіни був цілком доброзичливий. Можна сказати – задоволений. Дивно все це.

 Батьки не розпитували про його пригоди – не цікавився й він їхніми. Ба більше, Левко знав, що вони весь час були поруч. Але це уже не дивовижа. Одного разу він поспитав у Тата, чому вони з Мамою не діляться з ним своїми знаннями про інший світ. І той сказав, що це не має сенсу.

-До іншого світу приходять різними стежками, – говорив Тато. –  У кожного обізнаного є своя мета й своя дорога, яку ніхто не прописує. Ніхто не дає порад – добре це чи погано. Нічого не обговорюється. Ніхто нічого не знає достеменно. Лишень власні відчуття. Власні знання. Власний досвід. Воно просто трапляється одного разу, а потім існує з тобою, як інша реальність, допоки ти не порушиш Закон. Закон також слід осягати самостійно.

Для Левка це було заскладно. Ніби зрозуміло, але дуже взагалі. І він вкотре упевнився, що треба покладатися на плин життя й уміти визначати те, що наближає його власну мету – перемогу над Драконом. Левко навідався до Ведмедя – приніс йому лісових горіхів. Той був слабкий, скутий, але живий. І вірив, що доживе до години, коли Арру буде знову вільною. Річкові жителі радо зустріли Золотого Окуня й, між іншим, повідомили, що Строката Форель навідувалася до них лише один раз.

...Вдома було затишно й приємно. Вербова сумка висіла в коридорі на видному місці, як індикатор Левкового здоров’я. Повернувшись, хлопчик одразу гаряче подякував ЛілУрію за допомогу у вирішальній хортицькій баталії. На честь перемоги Ліли над Білою Видрою Левко посадив зерна пшениці у ящик на підвіконні, і незабаром Ліла матиме неабиякі ласощі на кожний день – соковиту поживну зелень. Тюленя добре випрали у Ваніші й розпушили рештки хутра. І тепер прибраний У пахучою й пухнастою  подушкою за звичкою відпочивав на ліжку. А Ліла цілковито віддавалася вільному котячому життю, днями й ночами розповідаючи котодрузям про свої подвиги. І закінчувала завжди вона свої промови такими словами: “І Біла Видра в трепеті схилила переді мною свою огидну голову, а я притисла її до землі своєю залізною лапою...” Тільки золота шабля, яку Левко заховав у татовому гаражі серед залізного мотлоху, нагадувала йому про інше життя. Левко почав тренування. Вони з Мамою переглянули в Ютубі, як нині танцюють гопак. І там же знайшли матеріали до техніки танцю. Левко із захватом упізнавав знайомі рухи й вкотре обіцяв собі, що навчиться так само.

Тренування складалися з 10-хвилинної розминки біля першої лави коло річки. Потім “бігунцем” до Модерного мосту. Далі сходами до старого В’яза, де Левко напрацьовував “присядки”, стрибки й крутіння. Робив як міг, як бачив, як розумів з відео. А головне, як пам’ятав з тієї подорожі в часі, куди закинув був його дід Сірко. Ще Левко уклав собі підтягування на гілляці й накачування пресу, що давалося йому найважче. Додому вертав таким же підстрибом. Тато порадив систему дихання. Біля першої ж лави Левко, обличчям до сонця, вдихав і видихав неймовірно смачне повітря. А тоді йшов додому. На “рівну поставу тіла” (як казала Мама) уже не було сил.  В цілому Левко справлявся за годину. Він готувався. Лише переймався тим, щоб та година шалених колод не надійшла занадто рано. Щоб його Рух не шкутильгав за його Духом. Швидкість Руху він визначив для себе з вимог до техніки танцю: темп мусить досягати 120-140 ударів на хвилину. А ще восени до них у Вельєр мала приїхати Уля із Запоріжжя, яке останнім часом заливав вогнем Дракон сусідньої держави, і вся Левкова сім’я дуже переймалася, аби бабуся доїхала добре.

Минув місяць, як Левко піщов у школу. Правила, підручники, завдання. І все ж його не полишали міркування про побратимів. Де йому взяти бодай одного? І Левко подумав про Ноа.

...Перший день перебування у школі закінчився для Левка душевною травмою. Хлопчик Ноа їв свої козюлі. Коли Левко розповів про це Татові, той тільки вигукнув: «О Левку, ти ще не таких друзів зустрінеш у своєму житті!» Спочатку Левко думав, що цього спритного чорноокого хлопчика звуть Дабітюд. Він часто чув, як метрес, зітхаючи, казала йому: "Oh toi, comme d'habitude!" («О, ти як завжди!»). Було схоже на те, що Дабітюд не тямив слова «обережно». Якщо він жбурляв каміння, то великі. Якщо йому заприндилося шпаги, то про безневинну гілочку не йшлося. Палиця! Блискавично відірвана від дерев’яного будиночку на майданчику або видерта вмить із живого дерева. Якщо метрес на уроках щось питала, то найгучніше кричав Дабітюд. Ні, він не відповідав. Він співав: “О-ля-ля! Вуаля!”. У забавах Дабітюд був непербачуваний. Якщо ховався від відника в будиночку, на дереві, у кущах, то дістати його звідти було не можливо – будиночок відстрілювався піском, землею та дрібним сміттям; лізти на дерево, ризикуючи отримати по голові кросівкою, ніхто не наважувався; а гілки кущів, нахилені хитруном до себе, випростовуючись, боляче сікли в обличчя. На рівній же дорозі конкуренцію у бігу йому становив лише вітер. А ще у його кишені завжди ховалася рогатка, з якої він поцілював у живі й неживі мішені. Та найголовніше: Ноа ніколи не скаржився. І Левко вирішив, що цей Дабітюд –  хлоп підходящий, і пробачив йому поїдання козюль.