У Кам'яному мішку

Це було згубне місце. Хто сюди випадково потрапляв, той більше не повертався. Тому річковий народ не потикався до ями між двома кам’яними брилами біля Голови Дракона. Яма вела до печери, яку річкові жителі називали Кам’яним мішком. Строката Форель обережно посувалась у напрямі тої печери, у якій, за переказами, було видно як удень. У чорному довгому коридорі було тихо та страшно. Несподівано попереду з'явилося блакитне мерехтіння. І одночасно почувся шум води, що падає з висоти. Нарешті течія винесла Строкату Форель на плаский прямовисний камінь. Вона застрягла між його зубцями, і це її врятувало. Вода зривалася вниз і розливалася по величезній круглій печері. Стеля та стіни печери випромінювали блакитне світло. Унизу, посередині кам'яного мішка, височіла гряда химерного каміння, що поросло густою довгою травою. Серед трави стирчали якісь металеві тонкі палички й блистіло щось кругле та нерухоме. Менші камені ховалися під водою. Навколо валунів на воді, живим килимом, колихалися жовті, білі та сині плями. Строката Форель упізнала квіти Жуссі, Дурмана й Синяка Стрільного. Раптом вона почула позаду себе плескіт і знайомий вереск. Хтось стрімко промчав повз і на животі скотився прямо у водяний квітник. Бризки спалахнули веселим феєрверком, і в їхньому світлі виринула Біла Видра. Строката Форель ледве втрималася на місці, але сукню водяного жовтця втратила. Біла Видра залізла на камінь і радісно зацявкала.

Заворушилося чорне каміння, затінькали сталеві палички й замерехтіли блакитні вогники в траві. З дна потяглися вгору менші камені, що виявилися довгим хвостом з червоною пульсуючою стрілою на кінці. З іншого боку з води мляво піднялася пласка, поцяткована чорними черепашками, голова з круглими жовто-брудними  очима. Сталеві палички виявилися гострими голками, густа трава – вовною, а вогники – маленькими мертвими рибками на тілі чудовиська. Чудовисько роззявило квадратну пащу, і Строката Форель помітила всередині неї червоний вогник. Моторошне ревище був відповіддю Білій Видрі.  Дракон Пелюда, Кам'яний Господар Арру, що століттями дрімав на дні річки, був невдоволений і злий.

-Що таке трапилося у світі, що треба турбувати мене? – прогарчав Дракон.

Ніхто не зважився відповісти.

-Тільки не кажіть, що це знову капосні діти! Діти були завжди скалкою в дупі, але ніколи проблемою, – продовжував Дракон.

-Але це інші діти, шановний Пелюдо, - наважилася Біла Видра. - Вони не такі, як раніше. Вони навчилися прослизати в наш світ і чинити сваволю. Вони хочуть змагатися з нами!

Дракон загарчав ще лютіше. Червоний вогонь у глибині пащі розгорявся. І раптом жовті квіти з'єдналися та злилися у жовту русалку. Коли вона піднялася, її волосся струменіло водоспадом з латаття. Її жовті очі покірно дивилися знизу вгору, і в блакитному мерехтінні перетворилися на зелені зірки. Її рухливе тіло здавалося одягненим у риб'ячу срібну луску. Сама Королева Жуссі просила захисту. Вона простягла до Пелюди свої гнучкі численні руки.

-О, наш господар! Наш великий король! Пробач нас! Ми не такі сильні та мудрі, як ти! Ми лише слабкі беззахисні рослини. І кожен може образити нас, – скаржилася королева Жуссі.

Вона потяглася до Дракона своїми квіточками, стеблинками та листочками. Ніжно обвилася навколо його могутнього кам'яного тіла й окутала його живим золотим плащем. Дракон зворушено зітхнув, червоний вогник усередині його зник і, здавалося, тепер він дивиться зеленими зірками жовтих очей Королеви Жуссі, а свої очі він втратив від щастя.

- Вони вперті та неслухняні, ці діти, – дзюрчала Королева. – Вони висмикують моїх дітей із коренем. Потім мої малюки висихають на березі і стають відразними сухими мотузками, ні на що не придатними.

-Ну що там можуть дві-три дитини?! – бурмотів Дракон. - Вся річка твоя, моя Королева.

Витончені грамофончики білих квітів піднялися над водою і закружляли навколо Дракона та королеви Жуссі. Це Дурман мальовничо розкидав своїх дітей, щоб вони пошепки, не дратуючи, могли передавати його думки Кам’яному Драконові.

-Цей хлопчик не простий, великий Пелюдо, - зашепотів запашний Дурман. - Він вміє ладнати з річковими та береговими жителями. Він має намір звільнити Арру, коли повернеться із землі своєї матері.

-А що він там робить? - промурчав Дракон під золотим плащем Королеви Жуссі.

-Вчиться перемагати!

Слова пролунали так різко, порушивши гармонію бездоганного руху та настрою в печері, що білі та жовті квіти разом упали у воду, а чорне каміння з гуркотом розсипалося в недоладну купу. Витягнувши в струну пірамідку своїх маленьких синіх квіточок, Синяк Стрільний укляк перед купою каміння, як солдат перед генералом. Коли Дракон зібрав своє обважніле від століть тіло, всередині його горів червоний вогонь, і червона крапка на кінці хвоста нависла над зухвалою синьою квіткою.

-То це ти, дурень, сієш паніку?! – заревів Дракон. – Кого перемагати? Мене?

-Я всього лише солдат вашої Кам’яної Величності! – відповів Синяк, темно-сині квіти якого у блакитному мерехтінні здавалися металевими.

-Я мушу тебе попередити, - продовжував Синяк. – Нам треба підготуватись.

-Нарешті, - пожвавішала Біла Видра. - А то не утям шо!

-Та що там таке з цим Золотим Окунем?! Що він може проти мене?! – люто  гарикнув річковий Дракон Пелюда.