Шабля для Дракона

Промайнула ряхтлива тінь Сивого Вовка. Левко кинувся за нею, але скоро втратив. ЛілУрій подався за тінню в хащі. Хлопчик вирішив пробиратися, як Бог дасть, – кудись вийде. Він не встиг подякувати своєму ЛілУрієві. Як той безстрашно бився! Не був би транформером, був би побратимом! Левко обережно просувався чагарями навпомацки й згадував ще одну бойову кішку – Мусю. Муся була кішкою баби Віти. “Був голод, – розповідала Уля, і Левко ніби чув усередині її спокійний голос, – і того року пощезли усі коти на селі. Тільки на нашому дворі залишилася Муся. І Муся ця була не проста, а щуроловка. Люди часто-густо просили її у нас для хат – щурів поганяти. І от одного разу прийшли – дайте ради Бога. Але змовчали, що не для хати беруть. Кинули Мусю до підвалу під коморою. Прийшла баба Віта вранці забирати кішку. Відчинили підвал, а там попід стінами купи дохлих щурів валяються, а Муся біля дверей лежить, ледь жива. Вушка й хвостик обгризені, шерсть повискубувана, боки запали, рани скрізь по тілу. І сил немає підвестися. Дивиться на свою хазяйку й сльози з очей стікають. Узяла її баба Віта на руки, заплакала  й більше нікому не давала. Та й сама Муся, як бачила чужих, ховалася”. Іде Левко й міркує мобі: “Скільки ж то від людини залежить. Одна на смерть кине, інша врятує. Та, що на смерть кидає, – мертва. Зомбі. Та, що рятує, – жива. ” Отак міркував Левко, продираючись крізь хащі.

Зупинився дух перевести, затупцював й раптом... провалився в яму. У сумці мигом засвітилося. Левко дістав рослину, що випромінювала світло. Це була місячна квітка. Їх було багато вздовж Арру. Сумка світилася, і Левко узяв ще. Схоже, він у печері. Левко побачив тунель і пішов ним, кидаючи під ноги місячні квіти. “Земле-землице... Мій квіт тобі, твій світ мені...” Кам'яні стіни печери мінилися то кольорами веселки, то золотим блиском, то срібним, то вибухали чорними іскрами, то червоними. Посуваючись по “місячній доріжці”, Левко звернув увагу, як сяйво знизу посилюється. Він подумав, що це квіти ясніють у відбитому від стін світлі. Та ступивши ще раз, він знову полетів униз і впав на пружний, чудернацького забарвлення, матрац. Левко роззирнувся й зауважиа, що стелю нової печери обсіли світляки. Одні світили безперервно – жовтим, зеленим, червоним. Інші притлумляли свої ліхтарики. І тоді зверху бризкали іскри перлів, що нитками звисали майже до підлоги. Схоже було на те, що він потрапив до скарбниці Царя Полоза. Стіни з жовто-червоних дзеркал горіли, як печі в кузні Тьорнера з фільму “Пірати Карибського моря”. І в них, у печах, гартувалася зброя... Блиск вогню і зброї, підсилений відзеркаленням, чарував і надив Левка. Прикипівши очима до цього втішного видовища, він зсунувся з матраца й підійшов ближче. Важкі молоти на міцних ковадлах гострили леза, маленькі молоточки підлагоджували руків’я. Списи, ножі, мечі, клинки, шаблі, сокирки... Усе повільно пересувалося перед хлопчиком і різало, рубало, кололо повітря... Левко рушив вздовж дзеркальної стіни, спостерігаючи гарт й оздобення холодної зброї. І раптом опинився перед прочиненими дверима, складеними з чиїхось довгих, схожих на риб'ячі, скелетиків, упереміш з чорним мохом. Розуміючи, що йому бажано входити туди, де відкривається, Левко  просунувся... і зрозумів, що прийшов. Прийшов туди, куди треба. Тут було розсипано те, що гартувалося за жовто-червоними дзеркальними стінами. Ще гаряче, блискуче, прекрасне. Готове до бою. Звісно, ​​Левко вибирав шаблю. Роздивився уперед рівну, довгу. Потім узяв криву, коротшу. Затим із подвійним лезом. Трапилася й дерев’яна. Достоту така, яку він загубив у битві на Далекій Заплаві. Але ж йому треба таку, щоб перемогти Дракона! Золоту, різку, легку! І Левко знайшов. Шабля була довга, гостролеза, із ледь загнутим вістрям, блискуча, з держалном у подобі зміїної голови. Вогонь, а не шабля! Звісно, ​​Левко був щасливий. Але його не полишало занепокоєння: якось гладенько все виходить. Ніхто не перешкоджає. Чомусь нав'язливо лізе у голову кольоровий матрац. У задумі Левко повернувся до кімнати із  дзеркалами. Там уже нічого не літало, не кувалося й не гартувалося. За дзеркалами ніби тліло. Легеньким вихорком підіймався попіл. Підіймався й згортався у химерні тіні. Заворожений цією грою, Левко не відразу втямив, що з попелу зіткався величезний змій, який разом з ним заглядає тепер в сіре дзеркало. «Полоз!»

Левко змахнув шаблею... і прокинувся вдома, у Вельєрі.