37. Юліан. Жінка-кішка

— Доброго дня, Майє. Дякую, що погодилися поспілкуватися зі мною, — чемно і невимушено всміхаюся брюнетці, що сидить навпроти мене.

Вона красива. Без перебільшення. Напевно, вона — одна з найкрасивіших жінок, що я колись зустрічав у своєму житті. А з моєю роботою я бачив чимало жінок… І все ж Майя особливо приваблива. В ній є дещо, що не просто приваблює погляд. Це харизма, майже магнетична, тваринна харизма великої хижої кішки, що знає свою силу і не боїться нею користуватися.

— Це все для Поліни, детективе, — в неї навіть голос схожий на муркотіння, глибокий і оксамитовий. — тому питайте про що завгодно — я буду з вами максимально відвертою.

В цих словах неприхований флірт. Майя з усіх сил намагається мене причарувати. Що це? Турбота подруги, яка прагне захистити Поліну? Чи… щось інше?

Відкриваю блокнот, готуючись робити записи. Старий прийом, що діє безвідмовно. Мої співрозмовники зазвичай складають про мене хибне враження, применшуючи мій потенціал. Вони вважають мене менш розумним, а значить — менш небезпечним, і це добре.

Майя також потрапляє на цей гачок. Я фіксую її зневажливу усмішку. Добре! Вважай мене динозавром, але не приховуй своє нутро…

— Це так… олдскульно, — перехопивши мiй погляд, муркоче Майя, і я вдаю, ніби соромлюся.

— Я так звик, — недолуге пояснення, але вона ковтає наживку.

— Але це дуже мило! То… Про що ви хотіли поговорити?

— Спочатку про Максима, — завмираю з ручкою, що майже торкається аркуша. — Розкажіть про їхні стосунки.

Майя закочує очі і кілька хвилин заливаться співочою пташкою, розповідаючи історію стосунків Поліни і її міфічного коханця. З цієї розповіді я розумію, що Майя ніби як була проти цих стосунків через репутацю Максима, але те, як квітла подруга поруч з цим не достойним Поліни чоловіком, її лякало. Хоча й захоплювало, адже Майя аж настільки хороша подруга, що була готова прикривати Поліну в її побаченнях потайки від чоловіка.

Слова Майї звучать правдоподібно, але я не вірю жодному з них. Все це надто схоже на добре відрепетирувану сцену з театру абсурду. Уривки спогадів Поліни, її страх висоти і не любов до кави, її інстинктивне відторгнення Максима, відсутність будь яких доказів наштовхує на думку, що мені безцеремонно брешуть в очі. І мова тіла цієї хижої кішки лише підтверджує це.

— Максим міг би вбити Тимофія? — перебиваю я її. — Теоретично.

— Хто? Макс? — вона на мить спотикається, шоковано витріщившись на мене так сильно, аж кінчики її ідеальних нарощених вій мало не торкаються шкіри під бровами. — Він же боягуз! Ні, точно ні!

Вона не бреше. Можливо, вперше за всю нашу розмову Майя говорить правду. Неочікуване питання збило усі її маски і я бачу перед собою жінку, яка хоче здаватися кимось іншим. Не собою справжньою.

— А Поліна могла би? — вкрадливо запитую, не розриваючи наш зоровий контакт. — Аби бути з тим, кого так щиро покохала… Вона могла б убити свого чоловіка? А потім приховати це?

Пауза. Майя мовчить, підбираючи слова, а я мовчу, очікуючи її відповіді.

— Я не думаю… Це… Ні, Поліна не могла би цього зробити. Вона не така.

Попалася. Майя попалася, мов рибка в сітку. Спроба начепити маску назад настільки недолуга, що її розгледів би й першокурсник. Короткі рублені фраза, інші інтонації. Маска, злетівши на підлогу, не бажає так швидко припасовуватися на її обличчя.

Майя грає роль. Роль подруги, яка знає, але приховує дещо жахливе. Тонка і деліката роль, яку я так грубо поламав неочікуваною фразою з іншої опери. Вона розгубилась і викрила себе. Як я і очікував.

Вдаю, що купився на її роблені паузи, на її штучно-впевнений тон. З загадковим виглядом роблю в блокноті помітки грецькою, швидко згораю розмову,попрощавшись з Майєю. Дякую за зустріч, обережно потискаю простягнену мені тонку руку з довгими нігтями. і йду геть, у відзеркаленні металевого настінного панно вловивши самовдоволену посмішку Майї. Посмішку людини, що твердо впевнена в тому, що обвела мене навколо пальця…