35. Поліна. Загадкова Діана

— Це як мінімум дивне питання, пане Юліане, — не можу втриматися від сміху, тому прикриваю телефон рукою і хихочу потайки.

— Поліно, яким би дивним не здавалося це питання, але коли я його ставлю — воно важливе,— звучить з трубки м’який оксамитовий голос Юліана Хмельницького. — І я прошу вас відповісти на нього відверто, навіть якщо відповідь “Так”. Я втаємничений в подробиці діяльності цього навчального закладу…

— Юліане, я вже відповіла вам, що уявлення зеленого не маю, що це за АІД такий і чому якась там Діана…

Раптовий спалах пам’яті майже фізично відчутний. Він нагадує світло дальніх фар, що раптово виринає з-за крутого повороту дороги. І ось темрява прорізується двома променями світла, а ти сліпо кліпаєш очима, що вмить втратили здатність дивитися перед собою.

Діана… Світле волосся, що спадає на її обличчя крупними кучерями, коли вона схиляється над столом мого чоловіка… Точена фігура не моделі — спортсменки, що звикла викладатися на повну… Тонкі пальці в перстнях… Блиск рубіну на середньому пальці… Витончений браслет з літерою Д на вузькому зап’ястку… “Така самозакохана егоїстка, що носить прикраси зі своїми ініціалами” — зневажливий голос Тіма, але його очі, очі… Він дивиться їй услід з виразом спраглого біля криниці.

— Поліно? Ви мене чуєте? Все гаразд? — голос Юліана не просто стурбований, в ньому бринить щире хвилювання за мене. Чомусь я твердо впевнена, що він примчить сюди рятувати мене, якщо я зараз не промовлю хоч слова.

— Так,.. я… Я в порядку… Здається…

Шумний полегшений видих слугує мені відповіддю.

— Ви різко замовкли і я подумав, що, можливо, щось сталося… — ніби виправдовується, і це досить мило.

— Я згадала Діану, — перебиваю його. — Я знаю її. Це трохи…злякало мене.

— Хто вона для вас? — в спокійному голосі чується азарт мисливця.

— Не для мене. Для Тіма. Вона його помічниця. Не секретарка, а щось типу… — намагаюся пригадати, підібрати слова, аби чіткіше описати те, що я пригадала. — Асистентка, чи щось таке…

— Ви пригадуєте її зовнішність?

— Блондинка. Приваблива. Спортивної статури. Близько тридцяти. В неї браслет з літерою Д, і той перстень, який мені підкинули, і який я загубила.

— Жінка, яку в описали, приходила у ваш дім в образі “Галини”, прибиральниці, — повідомляє мені сухо Юліан — Після того візиту вона змила грим і вже в тому ж вигляді потрапила під камери відеоспостереження. Я знаю цю жінку, Поліно, — мені здається, чи його голос звучить більш стурбовано, ніж ще хвилину тому? — Діана — випускниця тієї самої Академії Ідеальних Дружин, про яку я у вас запитував. І тепер я розумію, яким боком ви опинилися в усьому цьому божевіллі.

Він розуміє? Чудово! От лишень я не розумію нічого! Більше того — я уявлення не маю, що з цим незнанням робити. Але шостим чуттям знаю, кришталево ясно знаю, що мені загрожує небезпека. І наступні слова детектива лише підтверджують це.

— Вам краще зникнути. Якщо Діана має доступ до вашого дому, то ви просто в смертельній небезпеці. Ця жінка намагалася вас вбити. Організація, яку вона представляє… Скажімо так, жінки, схожі на неї, вміють досягути мети. І її мета — дістатися до вас.

Я боялася і до цього моменту. Але тепер мій страх перетворився на паніку.

— І що мені робити?

  — Забиратися геть з того дому, Поліно, — дуже серйозно і вагомо говорить Хмельницький. — Я перевірив вашого Артема. Він чистий. Про Максима я цього сказати не можу.

— Я можу довіряти Артемові? — питаю, ледь чуючи голос детектива за шумом крові у вухах.

— Цілком, — коротко відповідає Юліан.

“А вам?” — хочу запитати, але мовчу.

Не тому, що відчуваю, що можу. А тому, що боюся почути “Ні”...